Значення мови в житті суспільства icon

Значення мови в житті суспільства


4 чел. помогло.
Схожі
1   2   3   4   5
повернутися в початок
тема, що охоплює всі його частини. Оскільки висловлювання створюється з певною комунікативною метою, то в ньому повинна бути й основна думка.

Другою з основних вимог є змістовий зв'язок між реченнями, а також їхня послідовність у викладі змісту.

Неодмінною умовою тексту є і завершеність: кінцевий його компонент мусить сигналізувати про те, що тема вичерпана.

Якщо висловлювання позбавлене тематичної цілісності (наприклад, містить зайву для висвітлення теми інформацію), не відзначається повнотою висвітлення змісту, не спаяне єдиним авторським задумом, не є послідовним і завершеним, його не можна вважати текстом.

До розгорнутих зв'язних висловлювань є ще одна вимога — структурна організація. У межах загальної теми можуть бути виділені її складові частини — підтеми або мікротеми, для висвітлення кожної з яких також необхідна певна кількість речень. Таку тематичну групу речень називають складним синтаксичним цілим або надфразовою єдністю. Часто серед речень, що входять до складного синтаксичного цілого, є таке, що виражає основний зміст уривка, а інші виконують допоміжну роль — доповнюють чи коментують сказане.

Складне синтаксичне ціле здебільшого виділяється як окремий абзац.

У цілому структура розгорнутого тексту має такий вигляд:

  • заголовок, зумовлений темою і основною думкою;

  • вступна частина — зачин;

  • послідовно викладений зміст — підтеми і мікротеми;

  • завершальна частина — кінцівка.

У тексті можуть переплітатися різні комунікативні функції (напр., функції повідомлення і впливу у художньому творі), але одна з них завжди є домінуючою і визначає стиль висловлювання. Тому ознакою добре побудованого тексту є також стильова цілісність.

^ ПЛАН І ТЕЗИ ТЕКСТУ

Логічне розгортання змісту, повнота висвітлення теми, доступність викладу значною мірою залежать від того, чи був у мовця план його висловлювання. Особливо помітно це у письмових текстах, наприклад, в учнівських творах. Якщо план був, виклад плавно переходить від одного питання (після повного висвітлення) до іншого, без пропусків необхідної інформації, без зайвих повторів одних і тих самих елементів змісту, з формулюванням належних висновків. Якщо плану не було, виклад виходить непослідовним, хаотичним.

Плани бувають прості і складні. У простому плані окремі пункти позначають підтеми — частини теми всього тексту. У цьому випадку маємо просту нумерацію: 1; 2; 3. У складному плані всі або деякі пункти включають підпункти, які позначають більш дрібні частини теми, частини підтеми — мікротеми. Можлива рубрикація — 1: а); б); 2: а); б); в); ... або 1: 1.1; 1.2; 1.3; 2: 2.1; 2.2 ... і т. д.

Ще більш розгорнутий план передбачає виділення трьох композиційних компонентів — вступу, основної частини (зміст її деталізується, як у простому або складному планах), висновків. Для позначення цих компонентів використовуються римські цифри І, II, III.

Якщо сформулювати в місткому, інформативно завершеному реченні думку кожної з частин тексту, одержимо його тези.

І план, і тези можна складати не тільки перед створенням тексту, але й за вже готовим текстом чи під час слухання усного виступу — лекції, доповіді — з метою подальшого відтворення прочитаного або почутого.

^ ВИДИ ЗВ'ЯЗКУ МІЖ СКЛАДОВИМИ ЧАСТИНАМИ ТЕКСТУ

Усі складові частини тексту (речення і сполучення речень) пов'язані між собою, і цим забезпечується його змістова цілісність. Види текстового зв'язку різноманітні.

Послідовний зв'язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення є відправним пунктом для наступного і вимагає дальшого розгортання думки.

Паралельний зв'язок — це цілковита рівнозначність кількох окремих речень у складному синтаксичному цілому, які в сукупності створюють цілісну картину.

Контактний — це зв'язок між реченнями чи групами речень, розташованих безпосередньо одне після одного.

Дистантний зв'язок здійснюється на відстані (наприклад, об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту). Дистантні зв'язки пронизують увесь текст, пов'язують заголовок, зачин і кінцівку.

Перспективний зв'язок полягає в тому, що думка, висловлена в якомусь реченні, вимагає подальшого розгортання.

Ретроспективний зв'язок виявляється тоді, коли якийсь фрагмент вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин тексту. Переплітаючись між собою, ці види зв'язку підтверджують назву зв'язного висловлювання — "текст".

Частини тексту пов'язуються не лише за змістом, але й за допомогою лексичних та граматичних засобів. До перших належать повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники і близькі до них прислівники. До других — сполучники, вставні слова, неповні речення, риторичні питальні речення тощо. Є й ряд інших, більш складних засобів міжфразного зв'язку.

З видами зв'язку між складовими частинами тексту та з мовними засобами вираження текстових зв'язків учні знайомляться поступово, у процесі опрацювання програмових лексичних та граматичних тем, в основному через аналіз дидактичного текстового матеріалу до уроків.

^ СТИЛІ МОВЛЕННЯ

Різні висловлювання, навіть бездоганні у мовному плані, можуть істотно відрізнятися один від одного загальним колоритом і тоном викладу. Зумовлене це не тільки змістом висловлювань, але й комунікативною настановою автора, тим, з якою метою створено текст, яку функцію він покликаний виконати. Залежно від призначення тексту — спілкування, повідомлення чи впливу на адресата — добираються й мовні засоби, здатні забезпечити досягнення мети. Так виникають різновиди висловлювань, які обслуговують різні сторони суспільного життя. Їх називають стилями, а науку, що їх вивчає, — стилістикою.

Кожен стиль відрізняється від інших характерними для нього мовними засобами.

Для публіцистичного стилю, що покликаний формувати громадську думку, впливати на слухача або читача в соціально-політичному плані, найхарактернішим є вживання суспільно-політичної лексики.

Для наукового стилю (підстилі — науково-популярний і науково-навчальний), мета якого — виклад наукової інформації, найхарактернішими ознаками є вживання термінів, логічність, аргументованість викладу.

Для офіційно-ділового стилю характерна точність, повна відсутність емоційно забарвлених засобів, особлива (більша чи менша в різних жанрах) стандартність оформлення та розміщення частин тексту.

У розмовно-побутовому стилі вживаються мовні засоби з емоційним забарвленням, допускаються просторічна лексика, жаргонізми.

Відмінність художнього стилю полягає передусім в образності, емоційності мовлення, розрахованій на естетичний вплив на адресата. Із цією метою можуть вживатися засоби, властиві будь-якому стилю. Вибір мовних засобів залежить і від індивідуальних уподобань письменника.

В узагальненому вигляді особливості стилів можна подати в таблиці:

^ Назва стилю

Сфера застосування

Мета спілкування

^ Основні види висловлювань

Розмовний

Побут, сімейні, дружні стосунки

Обмін інформацією, думками, встановлення стосунків

Діалоги, записки, особисті листи

Науковий

Наука, техніка, освіта

Виклад наукової інформації, пояснення явищ

Виступи, доповіді, лекції, монографії, підручники

Офіційно-діловий

Офіційні стосунки

Регулювання стосунків між людьми, підприємствами, установами

Договори, угоди, постанови, закони, ділові папери

Публіцистичний

Суспільне життя

Формування ставлення людей до суспіьно важливих справ

Виступи, доповіді, лекції, статті, брошури

Художній

Мистецтво слова (фольклор, художня література)

Естетичний вплив через образне відтворення дійсності

Оповідання, повісті, романи, п'єси, вірші, казки, легенди тощо




Послідовність стилістичного розбору тексту

  1. Навести аналізований текст.

  2. Визначити комуніктативні завдання тексту.

  3. Вказати сферу застосування тексту, мовлен нєву ситуацію, жанр висловлювання.

  4. Обґрунтувати форму викладу змісту (діалогічна, монологічна).

  5. Назвати характерні особливості висловлювання.

  6. Вказати мовні особливості тексту (стилістично забарвлені мовні засоби).

  7. Зробити висновок про належність тексту до того чи іншого стилю.

^ ТИПИ МОВЛЕННЯ

Тексти відрізняються один від одного не тільки суспільними функціями, виконувати які вони покликані, а й суб'єктивними намірами мовця. Він може розповідати про перебіг певних подій, описувати певні об'єкти, розмірковувати над причинами і наслідками подій, мотивами вчинків людей, умовами, в яких можливі ті чи інші явища. На цій основі висловлювання поділяють на розповіді, описи, роздуми.

Кожен із цих різновидів висловлювань має певні особливості побудови та розгортання змісту, а також зумовлені ними мовні домінанти.

Розповідь — повідомлення про якусь подію, про її розгортання в часі, про послідовність дій. Тому ключовими елементами виступають ті, що вказують на час, — обставини часу, виражені прислівниками, дієприслівниками, дієприслівниковими зворотами, прийменниково-іменниковими сполученнями з часовим значенням; підрядні речення часу; однорідні присудки, які вказують на послідовність дії; складносурядні та безсполучникові складні речення зі значенням часової послідовності, називні та безособові речення часової семантики.

Характерні складові частини розповіді:

  • початок дії (зав'язка);

  • розвиток подій (з найбільш важливим моментом — кульмінацією);

  • завершення дії (розв'язка).

Розташування складових частин може бути різне — у тій послідовності, в якій відбувалися дії, або з певними перестановками, зумовленими авторським задумом.

Опис — відображення явищ дійсності через перелічення їх основних ознак і властивостей. Сприймаючи опис, адресат може уявити, як виглядає об'єкт.

Типова композиція опису:

  • загальне уявлення про предмет;

  • вичленування окремих ознак і властивостей: зовнішніх — матеріал, розмір, форма, колір, внутрішніх - призначення, вживання, обставини його існування (умови, причина, місце і час);

  • оцінка об'єкта опису, висновок зі сказаного.

Описи можуть бути ділові, наукові, художні.

Об'єктами опису шкільна програма визначає: предмети, тварин, зовнішність людини, природу, місцевість, пам'ятки історії і культури, процеси діяльності людини.

Властивості об'єкта або окремих його частин наявні в об'єкті одночасно. Тому в описах головна увага приділяється вказівкам на місце вияву тої чи іншої ознаки. Ключовими у розгортанні змісту є обставини місця, виражені прислівниками відповідного розряду, прийменниково-іменниковими сполученнями, підрядні речення місця, називні речення, що вказують на розташування перелічуваних у подальшому об'єктів.

Роздум — роз'яснення, підтвердження або заперечення якоїсь думки.

У роздумі зазвичай виділяють три частини:

  • теза — думка, припущення, які потрібно довести або спростувати;

  • докази (аргументи), покликані підтвердити або заперечити початкове положення і таким чином обґрунтувати задум автора;

  • висновок — формулювання результату викладених міркувань, практичні поради з приводу обговорюваної проблеми.

В ролі аргументів можуть бути використані:

  • тлумачення самої тези;

  • висловлювання видатних людей;

  • приклад з життя (на основі власних спостережень, матеріалів із засобів масової інформації, розповідей інших людей), з художніх творів — з позитивною чи негативною оцінкою фактів;

  • зіставлення з аналогічними явищами чи ситуаціями.

Між тезою і аргументами, між окремими аргументами мусить бути тісний смисловий зв'язок.

Роздум зумовлює вживання обставин причини, наслідку, допуcту, умови, мети та відповідних підрядних речень або частин безсполучникових речень, а також риторичних запитань, вставних слів, словосполучень і речень.

Є певна специфіка й у характері зв'язку між складовими частинами висловлювань різного типу: для розповідних текстів найхарактерніший послідовний зв'язок між реченнями та тематично об'єднаними групами речень, в описових часто вживається паралельний зв'язок.

У текстах типи мовлення не завжди виступають у чистому вигляді: розповідь може супроводжуватися описом чи роздумом, опис — включати елементи розповіді, роздум може супроводжуватись описом тих явищ, про які згадується в тексті.

Найхарактерніші особливості типів мовлення можна проілюструвати таблицею:

^ Назви типів мовлення

На які питання відповідають у висловлюванні

Про що говориться у висловлюванні

^ Будова висловлювання

Розповідь

Що робить особа або предмет?

Про події, про дії персонажів

Початок, розгортання, завершення дій

Опис

Який предмет, особа, дія?

Про ознаки предмета, особи, дії

Загальне враження, окремі деталі, ознаки

Роздум

Чому саме такими є предмет, особа чи дія?

Про причини ознак та дій

Тези (думка, яка доводиться або заперечується) , аргументи (докази), висновки




Типи і стилі текстів — різні, якісно відмінні їхні характеристики. Так, у науковому стилі може бути подано і розповідь (наприклад, біографія письменника), і опис (установки для проведення експерименту), і роздуми (обґрунтування виявлених фактів). Будь-який художній твір великої форми (оповідання, роман, поема) включає фрагменти усіх типів мовлення. З іншого боку, розповіді можуть бути оформлені й у розмовно-побутовому стилі (наприклад, повідомлення очевидця про певну подію), і в науковому (про історію якогось відкриття), і в діловому (офіційне свідчення про щось), і в публіцистичному та художньому (як один з елементів висвітлення широкої теми). Описи також можуть бути висловлені у науковому, діловому, художньому стилях (на чому неодноразово наголошено у навчальній програмі — розділ "Розвиток зв'язного мовлення").

^ СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

Будь-яке висловлювання складається зі слів. Для того, щоби висловити якийсь зміст, слова мусять пов'язуватися одне з одним. Найпростішим виявом такого зв'язку є словосполучення.

Словосполучення складається з двох повнозначних слів. Одне з них є головним, друге — залежним від нього. Змістову залежність можна виявити за допомогою питання, поставленого від головного слова:

1) радісна (<—яка?) зустріч; 2) святкувати (що? —>) перемогу; 3) змагання (яке? —>) з футболу; 4) наполегливо (<—як?) вчитися.

Схеми словосполучень:



Граматичний зв'язок головного і залежного слів здійснюється за допомогою закінчення (1-й і 2-й приклади), або закінчення і прийменника (3-й приклад). У четвертому прикладі слова зв'язані тільки за змістом, бо залежне слово є незмінюваним, отже, й не має закінчення.

Словосполучення, як і слова, служать для називання предметів, ознак, дій і є матеріалом для побудови речень. Словосполучення виражають назву точніше, ніж слова. Порівняйте: сніг і перший сніг, дорога і дорога до лісу, розмовляти і розмовляти пошепки, четвертий і четвертий зліва.

Слова, з'єднані сполучниками, не є словосполученнями. Вони не залежать одне від одного, в реченні виступають однорідними членами:

^ У кіоску продають газети і журнали.

Задача виявилась важкою, але цікавою.

Не є словосполученнями підмет і присудок. Вони становлять граматичну основу речення, наприклад: ^ Насуваються хмари.

Словосполучення можуть бути поширеними — складатися не з двох, а з більшої кількості слів:



 

РЕЧЕННЯ

^ ВИДИ РЕЧЕНЬ ЗА МЕТОЮ ВИСЛОВЛЮВАННЯ

Речення є засобом вираження думки. Кожне речення має інтонацію кінця речення. В усному мовленні речення відділяються одне від одного паузою, а на письмі — крапкою, знаком питання, знаком оклику, залежно від характеру інтонації.

Речення, в якому про щось розповідається, називається розповідним:

^ Бачу далекі вершини в тумани повитих Карпат (Гончар).

У таких реченнях голос спочатку підвищується, а потім понижується.

Речення, в якому про щось запитується, називається питальним:

^ Де ж те сонце в небесах заховалося? (Лепкий).

У таких реченнях голосом (логічним наголосом) виділяється те слово, якого стосується питання. Порівняйте: ^ Ви завтра пишете контрольну з математики? і Ви завтра пишете контрольну з математики?

Речення, в якому виражене спонукання до дії, називається спонукальним:

Всім серцем любіть Україну свою! (Сосюра). Залежно від характеру спонукання (вимога чи наказ, прохання чи порада) речення вимовляється з більшою або меншою силою голосу.

Якщо речення виражає почуття мовця і вимовляється з більшою силою голосу, воно є окличним.

^ Окличними можуть бути:

  • розповідні речення:

Зацвіла синьо-жовтим цвітом України древня столиця! (Г. Гордасевич).

Встане з вічних снігів Україна! (В. Шовкошитний).

  • питальні:

^ Хто серця чистого добро плугами кривди переоре?! (Рильський).

  • спонукальні:

Лупайте сю скалу! (Франко).

У такому разі в розповідних і спонукальних реченнях ставиться знак оклику, а в питальних — знак питання і знак оклику.

Речення, що складаються з одних і тих же слів і мають таку саму граматичну будову, можуть вживатися з різною метою і вимовлятися по-різному.

Порівняйте:

^ Ми їдемо на екскурсію. — розповідне, неокличне, виражає повідомлення.

Ми їдемо на екскурсію? — питальне, неокличне, виражає запитання.

Ми їдемо на екскурсію! — окличне, виражає почуття (радість, захоплення).

^ ГРАМАТИЧНА ОСНОВА РЕЧЕННЯ

Найважливішу роль у реченні відіграють головні члени — підмет і присудок, його граматична основа. Підмет і присудок залежать один від одного:

^ Сонце ( що робить? —>) заходить. Сонце ( <— що?) заходить.

Усі інші, другорядні, члени речення групуються навколо підмета або присудка і залежать від них.

До граматичної основи можуть входити два і більше підметів чи присудків.

^ Усе міняється, оновлюється, рветься (Тичина).

Шуміли під вітром віковічні дуби, липи, ясени, клени (Шиян).

Деркач і перепел — не друзі, не брати (Годованець).

Є речення, до граматичної основи яких входить лише один головний член — підмет або присудок:

Літо. Початок липня. О третій годині вже світає. Раненько вирушаємо в похід.  

^ ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Підмет вказує на особу чи предмет, про який говориться в реченні. Присудок вказує, що робить особа або предмет, яким чи ким він є.

Підмет найчастіше виражається іменником або займенником у називному відмінку.

В снопах кріпачка сповиває сина (Качурівський).

Ти знов защебетала у мене під вікном (Грінченко).

Присудок найчастіше виражається дієсловом, як у наведених прикладах (сповиває, защебетала), рідше:

  • прикметником:

Враження дитинства — ясновесні (Білоус). Українське слово... безсмертне і величаве (Луценко).

  • іменником:

Ти моє безсмертя солов'їне (Гуцало).

  • займенником:

Сьогодні мій квітучий райський Крим (Тимочко).

Присудок може виражатися і двома або й кількома словами. Такий присудок називається складеним. Складений присудок буває іменним, якщо до нього входить іменник, прикметник чи займенник (їх називають іменною частиною складеного присудка) та допоміжне дієслово-зв'язка (найчастіше — бути в минулому або майбутньому часі):

^ Виконуючи штрафні, динамівці були точними (Із газети).

Славен буде в народах священний твій бій (Рильський).

Я залишусь завжди молодим (Сосюра).

Може, васильками станем я і ти (Сосюра).

У теперішньому часі зв'язка бути (= є) здебільшого пропускається. У такому випадку між підметом і присудком, вираженими формами називного відмінка іменника, на місці пропущеної зв'язки ставиться тире:

Київстолиця України.

Наша ціль — людське щастя і воля (Франко).

До дієслівного складеного присудка входить неозначена форма дієслова та змінюване допоміжне дієслово (хотіти, почати, збиратися, намагатися та ін.):

Перед стартом спортсмен намагався зосередитись (Із газети).

^ ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Крім головних, у реченні можуть бути і другорядні члени — додатки, означення, обставини.

Я в серці з юних літ до скону пронесу це листя трепетне на полі голубому (Рильський).

Додаток у реченні відповідає на питання непрямих відмінків, тобто усіх, крім називного (що? в чого? в чого? чого? кого? з ким? тощо).

^ Узяв я пісенную вдачу в полів і в прозорості рік (С. Будний).

Хоч не знаю вас, та поділитися з кимось мушу (О. Герман).

Як і підмет, додаток найчастіше виражається іменником та займенником.

Означенням називається другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? (у всіх відмінках).

Колисав мою колиску вітер рідного Поділля (Лепкий).

Угомоніть розбурхану стихію, благословіть священну протидію гребців хоробрих у буремний час (П. Тимочко).

Означення найчастіше виражається прикметником, може бути виражене і займенником, зрідка — іменником.

Обставинами називаються другорядні члени речення, які характеризують дію (місце, час, причину, мету, спосіб або ступінь дії) і відповідають на питання де? куди? звідки? коли? чому? з якою метою? як? якою мірою? Обставини найчастіше виражаються прислівниками або сполученням прикметника з іменником:

^ Неопалима купина в цей час на Медоборах (Г. Петрук-Попик).

Тоді мої літа веселі хтось в серце візьме, як свої (С. Будний).

Наш батько портретом вернувся до нас (Г. Чубач).

Самсон од люті скаженів... Наліг щосили на колону (І. Колодій).

Речення, в яких є другорядні члени, називаються поширеними.

^ РЕЧЕННЯ З ОДНОРІДНИМИ ЧЛЕНАМИ

Однорідними називають члени речення, які відповідають на одне і те ж питання і відносяться до того самого члена речення.

Однорідні члени речення не залежать один від одного, з'єднуються між собою за допомогою інтонації переліку або протиставлення і сполучників або тільки за допомогою інтонації.

Дніпро, Україну згадаєш, веселі селища в гаях (Шевченко).

Знову серце оживає і знову сміється (Вербицький).

Однорідними можуть бути будь-які члени речення:

  • підмети:

Кругом бори та болота, туман, туман і пустота (Шевченко).

  • присудки:

Явивсь мій пан, стоїть і жде (Глібов).

  • означення:

Досвітні вогні, переможні, урочі, прорізали темряву ночі (Леся Українка.)

  • обставини:

Там буцім сова летить лугами, берегами, та нетрями, та глибокими ярами та широкими степами, та байраками (Шевченко).

Від однорідних членів речення можуть залежати інші слова:

глибокими ярами, широкими степами.

Такі однорідні члени речення називаються поширеними.

Нерідко в одному реченні є кілька рядів однорідних членів речення — однорідні підмети, однорідні означення та ін.:

Я народився і жив для добра і любові (Довженко).

Він лежить спокійно й строго, ні жалю не жде, ні сліз (Первомайський).

У реченні можуть бути і слова з широким значенням, яке вміщує в собі значення всіх однорідних членів. Такі слова називаються узагальнюючими. Характерні приклади: все — село, поля, ліси; скрізь — у полі, в саду, на городі; плодові дерева — яблуні, груші, абрикоси.

Узагальнюючі слова є тими самими членами речення, що й однорідні члени, зміст яких вони узагальнюють.

^ Поезія, друже, всюди є: і в людях, і в природі (Лепкий). - обставини.

Подяка вам за все: і за довір'я, і за любов (Тичина). - додатки.

Між однорідними членами ставиться кома, якщо вони не з'єднані сполучниками або з'єднані сполучниками а, але.

О, О, О; О, а (але) О.

Перед сполучниками і, та (у значенні і), або, вжитими один раз, кома не ставиться, але вона необхідна, якщо сполучники повторюються:

О або О; О, О і О; і О, і О.

Після узагальнюючих слів перед однорідними членами ставиться двокрапка:

узагал.: О, О, О.

Однорідні члени речення відділяються комами разом із залежними від них словами.

ЗВЕРТАННЯ

Звертанням називається слово або словосполучення, яке називає того, до кого звертається мовець. Зазвичай, звертання виражається формою кличного відмінка, іноді — називного. Звертання, виражене словосполученням, називається поширеним.

Мамо, іде вже зима (Леся Українка).

Лечу до твого, Україно, народження (Г. Петрук-Попик).

Мій сонячний краю, ти снишся мені і тут (Гончар).

Звертання не відповідає на жодне питання і не є членом речення.

В усному мовленні звертання виділяється паузою, на письмі — комою або двома комами залежно від його місця в реченні:

1. [Зв.], ____. (?!) 2.____, [Зв.], ____. 3. ____, [Зв.].

Якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, після нього ставиться знак оклику, а наступне слово пишеться з великої літери.

Україно! Під небом твоїм калинові пливуть острови (Я. Демиденко).

Народе мій! До тебе я ще верну (Стус.)

^ ВСТАВНІ СЛОВА

Вставними називаються слова або сполучення слів, які виражають ставлення мовця до змісту його повідомлення:

Козаки, здавалося, й дихати перестали (О. Глушко.)

Вставні слова не відповідають на питання і не є членами речення.

У реченні вставні слова можуть стояти на початку, в середині й у кінці.

На письмі вставні слова і сполучення слів найчастіше виділяються однією або двома комами (залежно від їхнього місця в реченні).

1. [Вст.], ____. (?!) 2.____, [Вст.], ____. 3. ____, [Вст.].

Вставні слова і сполучення слів найчастіше виражають:

  • впевненість чи невпевненість:

Я піду і, може, більше не прийду (Рильський).

Я розумію, звичайно (Антоненко-Давидович).

  • почуття радості, здивування, жалю:

Але, на жаль, іронія прозвучала кволенько (Микола Хвильовий).

  • джерело інформації:

За прогнозами синоптиків, незабаром почнеться похолодання (Із газети).

  • привертання уваги:

Ти сам ще, скажу тобі, на всі сто відсотків інтелігент (Антоненко-Давидович).

  • упорядкування викладу:

Нарешті, хіба це не він навіки вирішив залишитися чесним? (Микола Хвильовий).

  • ввічливість:

Допоможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити (Чайковський).

^ ПРЯМА МОВА

Прямою мовою називається точно передане висловлювання певної особи. Пряма мова супроводжується словами автора, які вказують, кому належить висловлювання.

Пряма мова на письмі береться в лапки і починається з великої літери.

Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а після прямої мови — крапка, знак питання або знак оклику (залежно від того, яким реченням за метою та інтонацією є пряма мова). Лапки ставляться перед крапкою, але після знака питання чи знака оклику.

^ Обізвалася і квітка: "Твоя мама посадила мене у вазонок і підливала щоднини" (Л. Храплива).

А: "П".

Молодь, зібравшись у гурти, заспівувала: "Весняночко-паняночко, де ти зимувала?" (Із газети).

А: "П?"

^ А Вовк, неначе комісар, кричить: "Нащо це ти, собачий сину, тут каламутиш берег мій?!" (Глібов).

А: "П?!"

Якщо ж пряма мова стоїть перед словами автора, то після неї ставиться кома або знак питання чи знак оклику, а після них — тире. Лапки закриваються перед комою, але після знака питання чи знака оклику. Слова автора пишуться з малої літери.

"Чогось я занедужала, Дмитрику", — обізвалася Ярина (Коцюбинський).

"П", — а.

"З невмілих рук шабля може вирватися!" — каже дід (А. Чайковський).

"П!" — а.

^ ДІАЛОГ

Зв'язне висловлювання однієї людини називається монологом (від грец. monos — один, logos — слово). Розмова двох або кількох осіб називається діалогом (від грец. dialogos — бесіда, розмова).

Слова кожного з учасників діалогу називаються реплікою. Репліка може складатися з кількох речень. Записуючи діалог, кожну репліку починають із нового рядка. Перед нею ставлять тире.

^ Харциз під'їхав до сотника.

Братіки, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся! — Р1 !

Ти звідкіля?

;— Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили... — Р2?

^ Будь нашим гостем — Р2. (Чайковський).

Якщо репліка супроводжується словами автора, то ставлять ті самі знаки, що й у прямій мові, але без лапок.

^ Німфи промовляли: А:

Ми не дивуємося, що ти в такій гіркій жалобі за Нарцисом. Адже він був такий прекрасний. — Р1.

Але чи був Нарцис прекрасний? — запитав ставок. — Р2? — а.

Кому ж це знати краще, ніж тобі?! — здивувалися німфи — Р1? — а. (Уайльд).  

^ СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ

Речення, в якому є не одна граматична основа, а дві й більше, називається складним. Воно складається з двох або кількох простих речень, пов'язаних між собою за змістом, з'єднаних в одне ціле інтонацією та сполучниками або тільки інтонацією.

До складного речення можуть входити прості речення непоширені і поширені, односкладні (з одним головним членом) і двоскладні (із двома головними членами).

Прості речення, що входять до складного, можуть бути:

  • незалежними одне від одного:



  • головним і залежним від нього:



 

Крім сполучників і, та, а, але, проте, однак, або, чи, що, щоб, бо, тому що, для зв'язку простих речень у складному вживаються і т. зв. сполучні слова — займенники хто, що, який, котрий, чий, скільки (в різних відмінкових формах) і прислівники коли, де, звідки, куди, як:

Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (Тичина).

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? (Тичина).

^ ФОНЕТИКА. ГРАФІКА. ОРФОЕПІЯ. ОРФОГРАФІЯ

Мовою люди користуються у процесі мовлення, яке може бути усним або писемним. Первинною була усна форма мовлення. Набагато пізніше люди оволоділи письмом.

Будь-яке усне висловлювання складається зі звуків. Кожній мові властивий певний набір звуків, поєднання яких утворює слова і форми слів.

Слова відрізняються одне від одного кількістю звуків (напр., оса і крокодил), їхнім характером (сум — і шум, сом, суд) чи розташуванням (село — осел, круча — курча — ручка). Окремо взятий звук нічого не означає.

Наука, що вивчає звуковий склад мови, називається фонетикою (від грец. phoneticos — звуковий, голосовий).

^ ЗВУКИ МОВИ. ГОЛОСНІ І ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ

Джерелом мовних звуків є коливання розташованих у гортані голосових зв'язок. На характер звуків впливає як ширина щілини між голосовими зв'язками, так і перепони в ротовій порожнині, які постають на шляху видихуваного повітря.

Під час вимови голосних звуків струмінь повітря не натрапляє на перешкоди в ротовій порожнині. Ці звуки творяться за участю самого голосу. Таких звуків в українській мові є шість:

[і], [й], [е], [а], [о], [у].

Під час вимови приголосних звуків потік повітря після голосових зв'язок натрапляє на певні перепони, і тому ці звуки складаються з голосу і шуму або тільки з шуму. В українській мові є 32 приголосні звуки.

^ ДЗВІНКІ І ГЛУХІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ

Приголосні, які творяться з участю голосу і шуму, називаються дзвінкими. Приголосні, які творяться лише з участю шуму, називаються глухими. В українській мові є 20 дзвінких і 12 глухих приголосних звуків.

Окремі дзвінкі і глухі приголосні звуки дуже близькі між собою за способом творення і становлять пари:

Дзвінкі:[б], [д], [д'], [ґ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз']

Глухі: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [x], [ч], [ц], [ц']




^ Не мають пар за ознакою дзвінкості дзвінкі звуки [в], [й], [м], [н], [н'], [р], [р'], [л], [л'] та глухий звук [ф]. За ознакою дзвінкості-глухості можуть розрізнятися значення слів: казка — каска, міг — міх, ґава — кава, плід — пліт.

^ ТВЕРДІ І М'ЯКІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ

Приголосні звуки поділяються на тверді та м'які. Вони можуть утворювати пари. Вимова таких звуків відрізняється лише положенням язика в ротовій порожнині.

Тверді: [д], [т], [з], [с], [ц], [дз], [л], [н], [р]

М'які: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [дз'], [л'], [н'], [р']




За цією ознакою не мають цар тверді звуки [б], [п], [в], [м], [ф], [ж], [ч], [ш], [дж], [ґ], [г], [к], [х] та м'який звук [й].

Отже, в українській мові є 22 твердих і 10 м'яких приголосних звуків.

За ознакою твердості-м'якості окремих звуків можуть розрізнятися значення слів: [л'ак] і [лак], [перелаз] і [перелаз'], [рад], [р'ад] і [рад'], [стан'] і [стан] та ін.

Тверді приголосні можуть пом'якшуватися перед звуком [і]. Пор.: [бик] і [б'ік], [кажу] і [куж'іл']. Пом'якшена вимова перед іншими звуками є помилковою (наприклад, [ч'уйу], [ч'ого], [ш'ч'о] і т. д.).

В українській мові є ще подовжені м'які та пом'якшені звуки: збіжжя [зб'іж:'іа], знання [знан:'іа], узлісся [узл'іс:'іа]. В окремих випадках вони вказують на різницю у значенні слів: лють [л'ут'] — іменник; ллють [л:'ут'] — дієслово; вороня [ворон'а] — іменник IV відміни, вороння [ворон:'а] —збірний іменник.

Подовжені приголосні вимовляються також у формах дієслів з суфіксом -ся — другої особи однини (смієшся [см'ійес':а], вчишся [вчис':а]), третьої особи однини (береться [берец':а], б'ється [бйец':а]), неозначеної форми (напиться [напиц':а], журиться [журиц':а]), наказового способу третьої особи множини (учіться [уч'іц':а], дивіться [див'іц':а]. Ця особливість вимови на письмі не позначається

^ ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКІВ МОВИ НА ПИСЬМІ

Систему знаків, що позначають звуки мови на письмі, вивчає графіка (від грец. grapho — пишу). Звуки мови на письмі позначаються буквами. Розташовані у прийнятій послідовності букви становлять алфавіт (від назв перших букв грецького алфавіту альфа і віта). Інші назви — азбука (від назв перших давніх слов'янських букв аз і буки та абетка (від сьогоднішніх назв букв а і бе).

В українському алфавіті 33 букви.

Аа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее Єє Жж Зз Ии Іі її Йй Кк Лл Мм Нн

(а) (бе) (ве) (ге) (ґе) (де) (е) (є) (же) (зе) (й) (і) (і) (йот) (ка) (ел) (ем) (ен)

Оо Пп Рр Сс Тт Уу Фф Хх Цц Чч Шш Щщ ь Юю Яя

(о) (пе) (ер) (ес) (те) (у) (еф) (ха) (це) (че) (ша) (ща) (м'який знак) (ю) (я)






залишити коментар
Сторінка2/5
Дата конвертації21.09.2011
Розмір0,8 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
1   2   3   4   5
плохо
  1
не очень плохо
  1
отлично
  3
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх