Арка с микола миколайович – (1898, Миколаїв – 1980, Нью-Йорк (сша)
| скачать А  РКАС МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ – (1898, Миколаїв – 1980, Нью-Йорк (США), філолог – еллініст, історик, доктор філософії, син доньки М. Аркаса Оксани і народного учителя Я. Самійленка. У трирічному віці усиновлений дідом, якого вважав за батька. Здобув домашню освіту. У 1918 р. вступив до піхотного полку армії УНР. Через контузію залишив службу. У 1919 р. емігрував до Туреччини, через рік – до Чехословаччини (Ржевніце), де прожив майже 30 років. Навчався у Празі. Опанував старогрецьку та новогрецьку мови, глибоко вивчив античну літературу й історію. Здійснив перший у новітній українській літературі повний переклад «Іліади». Збереглися збірники віршів М. Аркаса (за 1928-1932 рр.), зокрема поет переклав «Слово о полку Ігоревім», видані посмертно під назвою «З родинної хроніки. Поезії. Дума про похід на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р.» (Миколаїв, 1993). Уклав українсько-чеський словник. У пошуках роботи переїхав до Франції (1949), потім до США (1958) у м. Сі-Кліфф. Продовжував складати почату у 1938 р. «Родинну хроніку», а у 1961 р. довів її до останнього покоління. Опублікував (1963) в одному англомовному часописі життєпис батька. У 1963 р. вийшов на пенсію, повернувся до творчої праці. У 1964 р. вийшло з друку оповідання «Наш степ». Склав іменний і географічний словник до перекладу «Іліади». На початку 1965 р. завершив «Історію Північної Чорноморщини з діб прадавніх і до часів козаччини» з окремими екскурсами в історію Литви, Польщі, Росії. Опублікував лише першу частину праці (Торонто, 1969).ЛІТЕРАТУРА Ульяновський В. І. Аркас Микола Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2001. – Т. 1. – С. 648. Аркас Микола // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 58-59. Березовська Т. В. Історичний портрет роду Аркасів. – Миколаїв: Вид-во МДАУ, 2006. – 215 с. Березовська Т. В. Рід Аркасів: просопографічний портрет на історичному тлі доби: автореф. дис. – Одеса, 2004. – 20 с. Бойченко В. Діяльність Миколи Аркаса, його сина й онука // Бойченко В. З історії словесності південного Прибужжя. – Миколаїв, 2005. – С. 51 – 54. Жадько В. Микола Аркас – молодший: З родинної хроніки // Жадько В. Благословенне святим Миколаєм. – К., 2000. – С. 512-518. Шкварець В. П. Аркас Микола Миколайович – третій (молодший) // Шкварець В. П. Миколаївці: визначні історики і краєзнавці минулого. – Миколаїв, 2005. – С. 21-25. БОЙКО-БЛОХІН ЮРІЙ ГАВРИЛОВИЧ – (1909, м. Миколаїв – 2002, м. Мюнхен), видатний український громадсько-політичний та культурний діяч, літературознавець, славіст, публіцист, критик, педагог. Навчався у Миколаївській профтехшколі, в 1927 р. вступив д  о Миколаївського інституту народної освіти (нині - МДУ ім. В. О. Сухомлинського), де почав дослідницьку роботу, написав "Історію України" за творами М.Аркаса та М.Грушевського для учнів та вчителів шкіл, заснував молодіжну організацію "Гарт юнаків", незабаром заборонену. Виключений з інституту, зазнав репресій за сфабрикованою НКВС справою СВУ (Спілки визволення України), тож під час війни вирішив емігрувати. У Мюнхені (Німеччина) вивчав європейські мови, працював професором Мюнхенського та Українського вільного університетів, був дійсним членом наукових товариств, відзначений численними науковими титулами. Автор близько 200 наукових праць, спогадів про миколаївські роки життя, видав у Мюнхені українською мовою 4-томник літературознавчих праць з історії української та західноєвропейських літератур. Писав також публіцистику німецькою мовою, статті з політико-філософських проблем. Активний громадський і політичний діяч, був заступником Президента України у вигнанні, входив до керівництва Організації українських націоналістів. Його праці перекладені й видані багатьма слов'янськими, а також німецькою, англійською, французькою, італійською мовами.ЛІТЕРАТУРА Мельник В. О., Астаф’єв О. Г. Бойко Юрій Гаврилович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 197-198. Блохин Юрій // Українські письменники діаспори. – К., 2006. – Ч. 1. – С. 21-25. Булгак О. В. Теоретик та історик літератури // Календар знаменних і пам’ятних дат, 1999, 1 кв. – К., 1998. – С. 70-74. Міронова І. С. Життєвий та творчий шлях Юрія Бойка-Блохина // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження: V Миколаївська обласна краєзнавча конференція. – Миколаїв, 2004. – С. 323-325. Тетерина Д. Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина: (До 70-річчя діяльності). – Мюнхен; Київ: Вид-во Олени Теліги, 1998. – 272 с. В Україні були заборонені // Культура і життя. – 1996. – 13 берез. Вірність українському слову // Дивослово. – 1999. - №3. – С. 12. БОЙЧЕНКО СЕМЕН ПЕТРОВИЧ (1912, с. Михайлівка Херсонського повіту Херсонської губернії, нині с. Мар’ївка Баштанського району Миколаївської області – 1987, Москва) – спортсмен (плавання). З  аслужений майстер спорту СРСР (1939), заслужений тренер, суддя міжнародної категорії. Найвідоміший плавець світу в стилі батерфляй (1935-1941) (тренер А. Ваньков), перший радянський рекордсмен світу з плавання. Встановив понад 25 світових і всесоюзних рекордів, був багаторазовим чемпіоном СРСР. Уперше побив світовий рекорд американця Дж. Гіггінса у 1935 р., подолавши дистанцію 100 м батерфляєм за 1 хв. 8 сек., у 1936 р. поліпшив його (1 хв. 6,8 сек.). У 1938 р. закінчив вищу школу тренерів при державному центральному університеті фізичної культури. У 1948 р. його було заарештовано до шести років на Соловки. Реабілітовано у 1956 р.Працював тренером з плавання у Московській міській раді спортивного об’єднання «Спартак», підготував двох майстрів спорту СРСР, багато спортсменів-розрядників. Був членом президії Федерації плавання Всесоюзного і РРФСР, головою Федерації плавання Москви. ЛІТЕРАТУРА Скидан О. О. Бойченко Семен Петрович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 206. Скидан Е. А. Страницы из жизни сильнейшего пловца мира в стиле «баттерфляй», патриарха советского плавания С. П. Бойченко // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження: IV Миколаївська обласна краєзнавча конференція. – Миколаїв, 2002. – С. 217-218. Белиц-Гейман С. Первый из первых // Советский спорт. – 1982. – 25 апр. Двойнисюк А. Король баттерфляя // Николаевские новости. – 2005. – 19 сент. БОРОВИК ДМИТРО МИРОНОВИЧ (1876, хутір поблизу с. Булгакове Полтавської волості Херсонської губернії, нині Баштанський район Миколаївської області – 1920, м. Владивосток, РФ) – публіцист, громадський і політичний діяч. Один із засновників українського національного руху на Зеленому Клині (РФ). З  акінчив реальне училище в Одесі, Ризький політехнікум. На третьому курсі, перебуваючи в Одесі, вступив до РУП. Закінчив фізико-математичний факультет Одеського університету (1906). Брав участь у діяльності організації українських есерів. Арештований за революційну діяльність, рік перебував у в’язниці. Восени 1907 р. засуджений до заслання, яке відбував у Туруханському краї, працюючи завідувачем метеорологічної обсерваторії. Згодом завідував метеостанцією в Іркутську. У вересні 1912 р. повернувся до Риги, де восени 1913 р. отримав диплом агронома. Від листопада 1913 р. до травня 1914 р. жив в Одесі. Працював у Департаменті землеробства (Петроград), звідки був направлений до Миколаєва на посаду керівника фізичної обсерваторії. Від 1916 р. – у Владивостоці: фізик, помічник завідувача метобсерваторії. 1917 р. – один з організаторів Владивостоцької української громади та Владивостоцького українського товариства «Просвіта», видавець і редактор газети «Українець на Зеленому Клині», 1918-1920 рр. голова товариства «Владивостоцька українська хата». У 1918 р. обраний до Владивостоцької міської думи від Українського блоку. Обстоював українські національні інтереси на Зеленому Клині.ЛІТЕРАТУРА Чорномаз В. А. Боровик Дмитро Миронович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 325. БОРЩАК ІЛЬКО ЛЬВОВИЧ (справж. – Баршак Ілля Львович; 1892, єврейська колонія Нагартава Херсонської губернії, нині в межах смт. Березнегувате Миколаївської області – 1959, м. Париж) - український історик і літературознавець, дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка, професор Державної школи східних м  ов у Парижі (з 1938), Херсонщині. Отримав ґрунтовну освіту у Петербурзькому, Київському та Новоросійському (Одеському) університетах. В 1914 р. мобілізований до російської армії, брав участь у бойових діях. З початком Української революції у 1917 р. брав активну участь у суспільно-політичному житті Української Народної Республіки. Після поразки Визвольних змагань емігрував до Франції. З 20-х років жив у Парижі, де він розгортає широку наукову, літературну, педагогічну, видавничу, громадську роботу. У пошуках матеріалів з історії України вивчив найбільші архіви та бібліотеки Франції, Бельгії, Голландії, Швеції, а також Відня, Риму, Лондона. Видавав тижневик "Українські вісті" (1926–1928). В 1949 р. став директором Архіву української еміграції у Франції. В 1949–1953 рр. видавав науковий журнал "Україна". Написав підручник української мови для французів, викладав українську мову, літературу, культуру. Автор близько 400 наукових опублікованих і неопублікованих наукових праць, більше 10 наукових книг. Видавав українську класику. Наукові інтереси Борщака зосереджувалися на політичній історії України XVII – початку XX ст. Присвятив декілька праць видатним діячам козацької доби: "Пилип Орлик" (1924), "Григор Орлик – великий мазепинець" (1930), "Мазепа – людина і історичний діяч" (спільно з Рене Мартелем, 1932 ), "Слідами гетьмана К.Розумовського у Франції" (1957). Розглядав козацький устрій як феномен європейської демократії, що суперечив інтересам московської деспотії. Автор багатьох праць (українською і французькою мовами), присвячених історичним і літературним зв'язкам України з Францією, Швецією та Англією. Найзначніші з цих праць: "Гетьман Пилип Орлик і Франція" (1924), "Вольтер і Україна" (1926), "Шведи на Україні і французька дипломатія" (1928), "Мазепа" (співавтор Р.Мартель, 1931), "Шевченко у Франції" (1933), "Наполеон і Україна" (1937), "Історична легенда України. Історія русів" (1944). ЛІТЕРАТУРА Гай-Нижник П. П., Голобуцький П. В. Борщак Ілько // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 378. Борщак Ілько – український історик, літературознавець // Українське козацтво: Мала енцикл. – К., 2006. – С. 55. Шкварець В. П. Ілля Борщак: Життя, діяльність, творчість: Монографія. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім.. П. Могили; Одеса: ТОВ ВВіД, 2002. – 133 с. БРЕДИХІН ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1831, Миколаїв -1904, м. С.-Петербург) – астрофізик, астроном. Дитинство його пройшло в маєтку батьків у Херсонській губернії. Тут його вихователем був З. С. Соколовський, відставний директор Херсонської гімназії, - математик, славнозвісний педагог. У 1845 р. Бредихін був прийнятий до пансіону Рішельєвського ліцею в Одесі, а в 1849 р. став студентом ліцею. В 1851 р. переходить до Новоросійського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1853 р. На останньому курсі він брав участь у дослідженнях астрономічної обсерваторії. Тоді і визначилося його покликання. У  60-70 рр. викладав антропологію в Московському університеті. У 1867 р. побував в Італії, де познайомився з новою тоді галуззю застосування спектроскопії до вивчення небесних тіл. Одночасно вивчав італійську мову, займався перекладами творів італійських авторів. У 1883 р. його обрано членом академії в Німеччині; в 1884 р. – почесним членом Королівського астрономічного товариства в Лондоні і Ліверпульського астрономічного товариства; в 1889 р. – членом-кореспондентом Італійського товариства спектроскопистів, а також Математичного і Природничого наукового товариства в Шербурзі. В 1892 р. Падуанський університет присудив Ф.О.Бредихіну почесний докторський ступінь, а в 1899 р. став членом-кореспондентом “Бюро долгот” в Парижі. У 1890 р. Ф.О.Бредихін обраний членом Академії наук і призначений директором Пулковської обсерваторії. Він підтримував живий зв’язок із російськими та іноземними обсерваторіями. У 1892 р. відвідав обсерваторії в Берліні, Потсдамі. Парижі, Медомі і Гринвічі, об’їхав майже всі російські обсерваторії у Москві, Харкові, Миколаєві, Одесі, Києві, Варшаві. У 1895 р. переїздить у Петербург, де продовжує дослідження метеорів. Загальна кількість наукових статей, надрукованих Ф.О.Бредихіним, перевищує 150. У 1946 р. АН СРСР встановила премію імені Ф. О. Бредихіна за визначні дослідження в галузі астрономії. ЛІТЕРАТУРА Хоменко К. Д. Бредихін Федір Олександрович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 439-440. Бредихин Федор Александрович // Ткаченко А. Российские деятели украинского происхождения: Энцикл. справочник. – К., 2005. – С. 400. Зегель Ф. Ю. Федор Александрович Бредихин. Его жизнь и деятельность. – М.: Гостехиздат, 1957. – 152 с. Невская Н. И. Федор Александрович Бредихин. 1931-1904. – М.-Л.: Наука, 1964. – 252 с. БРУСИЛОВ ГЕОРГІЙ ЛЬВОВИЧ (1884, м. Миколаїв – 1914 (?), Північний Льодовитий океан) – визначний український полярний дослідник морів, військовий моряк, дослідник А  рктики, прототип головного героя Романа В.Каверіна «Два капітана».Дитячі роки Г.Л. Брусилов прожив у Миколаєві, у тринадцять років вступив до Морського корпусу, закінчивши його у 1905 році, їде до Владивостоку, де був “призначений на службу з зарахуванням по адміралтейству” спочатку на міноносці, а потім на крейсері “Богатирь”. Експедиція Брусилова, незважаючи на те, що вона мала більш промислову, ніж наукову мету і так трагічно закінчилася, мала велике наукове значення у вивченні суворого Арктичного краю. Одночасно з експедицією Брусилова відправилися на північ ще дві російські експедиції – Русанова і Сєдова. Учасники обох експедицій загинули. Ім’ям Г.Брусилова названа вершина у горах Принс-Чарльз та його льодовитий купол на Землі Франца-Йосифа. ЛІТЕРАТУРА Харичков І. І. Брусилов Георгій Львович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 493. Брусилов Гергій Львович // Корифеї української науки. – Миколаїв, 2000. – С. 7-8. Ільченко О. Як українці світи відкривали // Міжнародний туризм. – 2000. - №4. – С. 62-63. ВОЛОБУЄВ МИХАЙЛО СИМОНОВИЧ ( псевд. – Артемов; 1903, м. Миколаїв -1972, м. Ростов-на-Дону, РФ) - визначний український економіст, один з чільних теоретиків ідеї економічної самостійності України. Н  ародився в родині службовця. Закінчив Миколаївську гімназію. Вищу освіту здобув екстерном – закінчив економічний відділ Харківського інституту профосвіти. У 1921 — 1922 роках Волобуєв працював заступником завідувача відділу Миколаївської губернської політосвіти, а в 1922 р. його направили у Вінницю на посаду завідувача губернським відділом політосвіти. 1923 р. Волобуєва було відкликано до Харкова — тодішньої столиці України — для роботи у Головполітосвіті. Він працював також у фармацевтичному технікумі, викладачем Харківського інституту народної освіти, фінансового економічного технікуму, а згодом професором політичної економії у Харківському механіко-машинобудівному інституті. Мешкав він у Харкові. Волобуєв був членом Колегії Головполітосвіти (в 1927 році заступник голови), а у 1930 — 1933 роках завідував кафедрою політичної економії в Харківському механіко-машинобудівному інституті. З 20-х років до кола його знайомств входили О.Шумський, М.Хвильовий, М.Яловий, чимало колишніх членів партії «боротьбістів», які 1920 р. ввійшли до КП(б)У. У грудні 1933 р. Волобуєв був заарештований, і за звинувачення у приналежності до української контрреволюційної організації засуджено до 5 років виправних таборів, згодом замінених до Казахстану. Після відбуття покарання мешкав у Краснодарському краї РФ, під час другої світової війни виконував спецзавдання радянської розвідки. У 1948 р. переїхав до Ростова-на-Дону, працював завідувачем кафедри економіки Ростовського інституту народного господарства, на фінансово-економічному факультеті. У серпні 1957 р. реабілітований, переїхав до Донецька, де викладав у торгівельному інституті, але через бронхіальну астму не зміг проживати в Донбасі і повернувся до Ростова. ЛІТЕРАТУРА Шаповал Ю. Волобуєв Михайло Симонович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т.5. – С. 94. Шаповал Ю. Михайло Волобуєв – Артемов: «Я помилявся, взявши на себе провину…» // Реабілітовані історією. У 27 т. Миколаївська область. Кн. 1. – К.; Миколаїв, 2005. – С. 341-352. Шаповал Ю. Що ми знаємо про Михайла Волобуєва? // Літературна Україна. – 1993. – 12 серп. ГІДЗЕНКО ЮРІЙ ПАВЛОВИЧ (1962, с. Єланець, нині смт Єланець Миколаївської області) – льотчик-космонавт, Герой Росії (1996). У 1983 р. з  акінчив Харківське вище військове авіаційне училище льотчиків імені С. Грицевця. Служив у частинах ВПС Одеського військового округу. Освоїв три типи літаків. В грудні 1987 р. зарахований в загін космонавтів. У 1994 р. закінчив Московський державний університет геодезії та картографії. Працював у Центрі підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна (Зоряне містечко Московської області, 1987-1997 рр.). Здійснив з вересня 1995р. -29 лютого 1996 р. політ на орбітальний комплекс «Мир» як командир екіпажу космічного корабля «Союз ТМ-22», 31 жовтня 2000 р. - 21 березня 2001 р. – політ за програмою «Союз ТМ-31» - «Discovery».ЛІТЕРАТУРА Лапідус Б. Г. Гідзенко Юрій Павлович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 5. – С. 593. Жадько В. О. Космонавт із Миколаївщини // Узбереги Божої ріки: Іст. календар Миколаївщини. 1703-2003 / Упоряд. В. О. Жадько. – К., 2003. – С. 85. Борисов К. Сын Украины Герой России // Южная правда. – 1996. – 24 авг. Гарасютин С. А., Левітан Е. П. Отечественные космонавты // Земля и Вселенная. – 2001. - №2. – С. 42-51. Милкус А. Юрий Гидзенко. Командир транспортного корабля «Союз» // Комсомольская правда в Украине. – 2000. – 31 окт. – С. 7. Язепова Е. Звездная встреча в Еланце // Южная правда. – 2004. – 4 нояб. Чепурной Я. Украинец, ставший Героем России // Наш город Николаев. – 2006. – 12-18 апр. (№20). – С. 7. Гідзенко Юрій Павлович // Рідне Прибужжя. – 2007. – 26 квіт. ДЖОЗЕФ НОРТ (1904, м. Миколаїв – 1976, США) – журналіст, публіцист, письменник. З  миколаївської єврейської сім’ї. Після єврейського погрому у м. Миколаєві в 1905 р. батько Норта з сім’єю переїжджає до Америки. Норт закінчив Пенсільванський університет, став журналістом. Заснував та редагував у 1934-1949 рр. журнал лівої орієнтації «Новые массы»,. Три роки був власним кореспондентом газети «Дейли уорлд» у м. Москва. Видатний майстер політичного репортажу, автор ряду публіцистичних книг, у тому числі «Кубинская революция» (1959), «Куба – надежда континента» (1961). У 1958 р. вийшла його книга спогадів «Нет чужих среди людей» - правдива, основана на реальних фактах розповідь про самого себе і тих людей, з якими його стикала непроста доля журналіста – прогресивного демократа. За свою діяльність його було відмічено премією ім. Юліуса Фучика. Був вибраний членом Міжнародної організації журналістів.ЛІТЕРАТУРА Чистов В. П. Норт Джозеф // Николаевны: Энцикл. словарь. – Николаев, 1999. – С. 248. Джозеф Норт Мое кредо // Журналист. – 1969. - №8. – С. 66 – 69. Николаенко С. Николаеве в Америке // Вестник Прибужья. – 1997. – 18 янв. ІНГЛЕЗІ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ (1882, м. Миколаїв – 1972, м. Париж, Франція) - художник, педагог, громадський діяч, член Південно-Російського Товариства художників. З  акінчив Реальне училище, живопису навчався у містах Казані, Москві (майстерня Юона). Став одним із ініціаторів створення в Миколаєві художнього музею ім. В. В. Верещагіна; викладав школи малювання, креслення і ліплення при музеї. Гласний міської думи (193-1917 рр.). У 1918 році звільнений з посади. Викладав у м. Одеса в школі торгового відомства. У 1928 р. з сім’єю переїхав до Франції. У Парижі працював у художньому мозаїчному ательє Бориса Андрепа. Створив мозаїчне панно кафедрального католицького собору Вестмінстерського абатства.ЛІТЕРАТУРА Пономарева Е. В. Инглези Леонид Васильевич // Николаевны: Энцикл. словарь. – Николаев, 1999. – С. 152. КІБРИК ЄВГЕН АДОЛЬФОВИЧ – (1906, м. Вознесенськ Миколаївської області -1978, м. Москва), народний художник СРСР, професор, лауреат Державної премії СРСР. У  1922-1925 рр. навчався в Одеському художньому інституті. В 1925-1927 рр. продовжив навчання у Вищому художньо-технічному інституті в Ленінграді. Після закінчення інституту працював над ілюструванням книжок. Визнання Кибрику принесли високо оцінені Р.Ролланом ілюстрації до його повісті “Кола Брюньон” (1934-1936), за якими послідували ілюстрації до його ж “Зачарованої душі” (1940-1941), “Легенди про Уленшпигеля” Ш. де Костера (1937-1938), книжок “Тарас Бульба” М.Гоголя (1943-1948), “Як гартувалася сталь” М.Островського (1954-1957), “Борис Годунов” О.Пушкіна (1959-1964), серії ілюстрацій на історико-революційну тему та ін. За серії книжкових ілюстрацій нагороджений Золотою і Срібною медалями Академії художеств СРСР, дипломами і медалями різних виставок в СРСР і за кордоном. У 1948 р. став лауреатом Державної премії СРСР, у 1967 р. присвоєно звання народного художника СРСР. Московською телестудією створено фільм про творчість художника, кіностудією “Ленфильм” знято документальну кінострічку “Художник Евгений Кибрик”. Після смерті колекцію своїх творів заповів м. Вознесенську Миколаївської області, де створено його музей. ЛІТЕРАТУРА Кібрик Євген Адольфович // Провідники духовності в Україні: Довідник. – К., 2003. – С. 665. Краснюк І. В. Ілюстрації Є. А. Кібрика до повісті М. В. Гоголя “Тарас Бульба” в Вознесенському художньому музеї Є. А. Кібрика // Матеріали 2-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 1997. – Т. 1. – С. 111-114. Кондратюк Г. С. Е. А. Кибрик и выдающиеся личности 20 века // Матеріали 2-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 1997. – Т. 2. – С. 41-43. Январев Э. Кибрик и его герои // Досуг. – 1992. – 26 нояб. Колесник А. Євген Кибрик: профіль на марці // Рідне Прибужжя. – 2001. – 19 квіт. МАКАРОВ СТЕПАН ЙОСИПОВИЧ (1849, м. Миколаїв -1904, поблизу м. Порт-Артура) - видатний флотоводець, океанограф, полярний дослідник, кораблебудівник, вчений-винахідник, будівник першого у світі криголама «Ермак», віце-адмірал. З іменем С.О.Макарова пов’язана ціла епоха в історії броненосного флоту та взаємодії кораблів різного класу. С  .О.Макаров провів глибокі і ґрунтовні дослідження океанів, сконструював перший в Росії криголам і запропонував проект його широкого використання для вивчення Арктики. Він був і першим керівником наукової експедиції на криголамі в Арктику. Ціною великих зусиль Макарову вдається домогтися побудови криголама “Єрмак” (збудований у 1898 р. в Англії під безпосереднім його керівництвом та кресленнями). Дуже багато зробив для вивчення Арктики. Особливо цінним є те, що розробив питання про використання криголамів. Ці дослідження узагальнив у своїй праці “Єрмак” во льдах”. У ніч на 9 лютого 1904 р. японський флот без оголошення війни напав на російську ескадру в Порт-Артурі. Оборона Порт-Артура була організована погано. Японський флот мав значну перевагу над російським Тихоокеанським флотом. Віце-адмірала С.О.Макарова призначають командуючим Тихоокеанським флотом. За короткий час підвищує боєздатність флоту і значно посилює оборону Порт-Артура, перейшовши від тактики пасивної оборони до тактики активної оборони. 13 квітня 1904 р. броненосець “Петропавловськ”, на якому був адмірал Макаров, вийшов у море назустріч ворожим кораблям і підірвався на міні. Видатний учений і флотоводець загинув смертю хоробрих. Разом з ним загинув славетний російський художник В.В.Верещагін. ЛІТЕРАТУРА Ткаченко А. Макаров Степан Осипович // Ткаченко А. Российские деятели украинского происхождения: Энцикл. справочник. – К., 2005. – С. 104. Макаров Степан Осипович // Николаевны: Энцикл. словарь. – Николаев, 1999. – С. 212. Макаров Степан Осипович // Кто есть кто в мире. – М., 2004. – С. 881-883. Макаров Степан Осипович // Хто є хто на Миколаївщині. – К., 2005. – С. 15. Крючков Ю. С. Флотоводец и ученый // Крючков Ю. С. Очерки истории Николаева. – Николаев, 2002. – С. 60-64. ОБРАЗЦОВ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ (1874, м. Миколаїв - 1949, м. Москва) – вчений в галузі залізнично-дорожнього транспорту, інженер-полковник, академік АНСРСР з 1939 р., Заслужений діяч науки РРФСР (1935 р.). У  1897 р. закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів зв’язку. Працював на залізницях, у тому числі в Миколаєві. Викладав у Московських навчальних закладах. З 1939 р. очолював секцію проблем транспорту АНСРСР. За його ініціативою у 1923 р. у московському інституті залізничного транспорту було створено кафедру станцій та узлів. Приймав участь у проектуванні Московського метрополітену та в роботі багатьох транспортних комісій та закладів. Праці Образцова в основному присвячені станційному господарству залізничних доріг; він розробив теоретичні основи проектування залізнично-дорожніх станцій та їх формування. Займався проблемами комплексного використання усіх видів транспорту.Удостоєний Державної премії: за розвиток Уралу в умовах війни (1942 р.), за багаторічну видатну працю в області залізничного транспорту (1943 р.). Ім’я Образцова присвоєно Ленінградському інституту інженерів залізничного транспорту та Миколаївському технікуму залізничного транспорту. Одна з вулиць у Миколаєві названа на його честь. ЛІТЕРАТУРА Зензинов Н. А., Рыжак С. А. Образцов Владимир Николаевич // Зензинов Н. А., Рыжак С. А. Выдающиеся инженеры и ученые железнодорожного транспорта. – М., 1990. – С. 256-273. Образцов Владимир Николаевич // Николаевны: Энцикл. словарь. – Николаев, 1999. – С. 248. Образцов Володимир Миколайович // Шкварець В. П., Мельник М. Ф. Історія рідного краю. Миколаївщина. – Миколаїв, 2003. – С. 258. Авербух Е. Имени академика Образцова // Строитель. – 1989. – 8 февр. ПОЛІШКАРОВ ОЛЕКСІЙ ФЕДОРОВИЧ (псевд. - Полішкар Олекса Федорович 1934, м. Миколаїв – 2006, Санкт-Петербург), поет. З  десяти років працював в радгоспі «Радсад», пізніше були ремісниче училище та вечірня школа. Рід його постійно зазнавав тисків, найближчі родичі його були репресовані. та й самому Олексі з дитинства довелося пізнавати нужду, але спрага вчитися вивела його через ремісниче училище та Чорноморський суднобудівний завод до Миколаївського кораблебудівного інституту де він отримав фах інженера. Відслуживши в армії, повернувся до Миколаєва, але у 1964 р. був вимушений покинути Миколаїв і переїхати до Ленінграду де працював на заводі «Электросила» інженером з випробування електрообладнання на підводних човнах. Поезії почав друкувати в миколаївській та республіканській пресі в кінці 50-х років. Писав українською та російською мовою. Побачили світ більше десятка поетичних збірок, передостання – книга поезій «Признання» - вийшла у Києві рідною мовою, з передмовою В. Бойченка. Член спілки письменників Росії. Як український патріот брав участь у демократичних перемінах, вітав незалежність України, став одним із організаторів Товариства української культури в Петербурзі. У 1988 р. організував пошуки та встановлення гранітного валуна, який нагадує гірку сльозу України, на місці першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському цвинтарі Петербурга. Він організував та взяв найактивнішу участь у поході-реквіємі «Останнім шляхом Кобзаря», у травні 1991 р. українські патріоти здійснили похід з Петербурга до Канева тими містами й селами, якими у травні 1861 р. везли труну поета. Однойменний том, присвячений, відкривається спогадом О. Полішкарова «Білий голуб». ЛІТЕРАТУРА Бойченко В. Поезія і доля земляка-вигнанця // Полішкар О. Признання: Поезії. – Київ, 2000. – С. 6-10. Романов А. Две любви одного сердца // Полишкаров О. Ледолом: Стихи и поэмы. – СПб, 1997. – С. 4-5. Полішкаров О. Про себе // Полишкаров О. Дикий сад: Стихи. – СПб., 1996. – С. 7-8. Бойченко В. Пам’яті поетав-земляка // Рідне Прибужжя. – 2007. – 16 січ. ПОПЕРЕЧНИЙ АНАТОЛІЙ ГРИГОРОВИЧ (1934, м. Нова Одеса Миколаївської області – проживає у м. Москва) – поет.  Народився в сім’ї агронома. Воєнне дитинство пройшло на Уралі. Після війни сім’я повернулася до Миколаєва. Закінчив Миколаївську середню школу №39, працював у багатотиражці Чорноморського суднобудівного заводу, відвідував заводське літературне об’єднання «Стапель». Навчався на філологічному факультеті Миколаївського державного педагогічного університету, потім – Ленінградського педагогічного інституту ім. Герцена. Член Спілки письменників Росії. Першим літературним університетом стало літературне об’єднання при газеті «Бузька зоря». Навчався майстерності в О. Сизоненка, Е. Январьова, М. Божаткіна, М. Лисянського М. Руденка. Автор більше двадцяти поетичних збірок для дорослих та дітей. Перша збірка віршів «Полнолуние» вийшла у видавництві «Радянський письменник» у 1959 р. На його поезії написані відомі пісні, які стали народними: «Соловьиная роща», «Малиновка», «Трава у дома», «Аист на крыше», а пісня «Домик окнами в сад», яку виконують брати Радченки – це пісня про батьківський дім, про рідну Миколаївщину. Софія Ротару, Людмила Зикіна, Філіп Кіркоров, Микола Гнатюк – виконавці пісень на вірші О. Поперечного. ЛІТЕРАТУРА Поперечный Анатолий Григорьевич // Писатели Москвы: Библиогр. Справочник. – М., 1987. – С. 368. Поперечный Анатолий Григорьевич // Николаевцы, 1789-1999: Энцыкл. Словарь. – Николаев, 1999. – С. 268. Поперечний Анатолій Григорович // Випускники та студенти Миколаївського державного університету – гордість України. – Миколаїв, 2003. – С. 50-51. А у піснях – Батьківщина: Анатолій Поперечний // Нова Одеса: Історія міста в подіях, документах та спогадах. – Миколаїв, 2006. – С. 244-245. Анатолію Поперечному – 70 // Рідне Прибужжя. – 2004. – 20 листоп. ^ (1924, с. Бармашово (до 1922 р. с. Засілля) Жовтневий району – 1996, Росія ) – талановитий вчений, конструктор, засновник наукової та конструкторської шкіл в області ракетно-космічної техніки. П  ісля закінчення середньої школи він у 15 років став студентом Московського авіаційного інституту. Ветеран Великої вітчизняної війни. Працював інженером. Старшим інженером, ведучим конструктором. Заступником головного конструктора ОКБ-1 (1950-1959). Начальник філіалу №2 ОКБ – 1, головний конструктор підприємства п/я (1959-1967), головний конструктор ОКБ-10 (1967-1977). Генеральний конструктор і генеральний директор НПО прикладної механіки (1977-1996). Доктор технічних наук, професор, академік АН СРСР (1985), Герой Соціалістичної Праці, Лауреат Ленінської премії та Державної премії Росії, Нагороджений медаллю ім. С. Корольова АН СРСР. Під його керівництвом були створені комунікативні, навігаційні, геодезичні, військові та геостаціонарні космічні апарати, які забезпечують цілодобово зв'язок та телерадіомовлення, вирішують важливі задачі в інтересах оборони країни. Ім’я академіка Решетньова носить НПО прикладної механіки, площа в Красноярську- 26 (нині м. Залізногорськ). Федерацією космонавтики Росії основано медаль імені академіка М. Решетньова. ЛІТЕРАТУРА Шкварець В., Горбуров Е., Губенко Ю. Еще одно знаменитое имя возвращается на Родину // Вечерний Николаев. – 2008. – 21 февр. ^ педагог, поет, драматург, громадський діяч, автор багатьох підручників для дітей. П  ісля закінчення учительської семінарії з 1895 р. вчителював, зокрема на Лідіївських рудниках (сучасний Кіровський район міста Донецька). Тут він познайомився з важкою працею шахтарів та їхньою боротьбою за економічні і політичні права, з життям інтелігенції. Перебуваючи на Донбасі, активно включився в літературний процес, виступаючи спочатку з віршами, а потім з оповіданнями і драматичними творами в українських журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Дзвін», в альманах "Перша ластівка", "В неволі", "Терновий вінок". З 1910 р. письменник переїздить до Києва, працює в газеті “Рада”, а пізніше — в журналі "Дзвін”. Творив письменник і в публіцистичному жанрі, друкуючи протягом 1912—1913 років у "Літературно-науковому віснику» свої статті. На сторінках цього часопису вів публіцистичний розділ «З українського життя», в якому подавав численні факти соціального і національного антагонізму в тодішньому суспільстві. У 1919 р. поет виїздить до Австрії і Чехословаччини вивчати стан народної освіти і замовляти для української школи підручники. На Батьківщину він більше не повернувся. Деякий час працював в Ужгороді в місцевому театрі разом з Миколою Садовським. 1932 р. за активне співробітництво з українською діаспорою Черкасенко змушений був під тиском влади покинути місто і виїхати до Праги. За кордоном поет продовжував літературну діяльність, видавши протягом 1919—1921 рр. три томи “Творів”. У кінці 20-х років він написав кілька драматичних речей: віршовану трагедію "Коли народ мовчить» та історичну драму «Северин Наливайко», яка мала стати першою частиною задуманої; трилогії «Степ». С. Черкасенко був автором роману у віршах “Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта”, близьким до сюжету, використаним Лесею Українкою у “Кам'яному господарі”. ЛІТЕРАТУРА Ржепецький Л. А. Спиридон Черкасенко: постать у вирі історії: Навч. посіб. – Миколаїв, 2000. - 59 с. Спиридон Черкасенко // Література рідного краю: Письменники Миколаївщини: Посібник - хрестоматія. – Миколаїв, 2003. – С. 34-37. ШНЕЄРСОН МЕНАХЕМ - МЕНДЛ – (1902, м. Миколаїв – 1992, Нью-Йорк США) - єврейський релігійний діяч, просвітник, очолював міжнародний рух «Хабад» («Мудрість, розум, пізнання»). Носив титул Любавічеського Ребе. В 30-ті роки вивчав точні науки в університетах Берліна і Парижа. У  1923 р. бував у Росії. У 1929 р. у Варшаві одружився, згодом з сім’єю переїхав до Берліну де навчався в Гейдельбергському університеті до 1933 р. З приходом в Германії до влади нацистів він з сім’єю переїжджає до Франції, навчання продовжив у Сорбоні, на факультеті суднобудування. З 1940 р. мешкав у США. Після смерті у 1950 р. шостого Любавічеського Ребе Шнеєрсон Менахем-Мендл став новим Ребе.Його проповідницька діяльність поклала початок характерному явищу – поверненню асимільованих євреїв на історичну батьківщину. За 43 роки свого керівництва йому вдалося приблизити до єврейства більше людей, ніж усім релігійним керівникам разом взятим. Його методи були новаторськими, раніше небаченими в єврейських організаціях. Він побудував ряд філіалів ХаБаДа у всьому світі. ЛІТЕРАТУРА Авербух Е. С. Шнеерсон Менахем - Мендл // Николаевны: Энциклопедический словарь. – Николаев, 1999. – С. 360. Авербух Е. «Праведник мира сего» - наш земляк // Радянське Прибужжя. – 1992. – 18 квіт. Козлов С. Жизнь, преисполненная смысла // Вечерний Николаев. – 2002. – 19 марта. Глава поколения Менахем-Мендл Шнеерсон – Седьмой Любавический Ребе // Яхад. – 2006. – март (№41). – С. 8. День рождения Ребе // Яхад. – 2007. – март (№50). – С. 12. ЯНАТА ОЛЕКСАНДР АЛОЇЗОВИЧ (Алоїсович) (1888, м. Миколаїв – 1938, табір на Соловках), український вчений-ботанік. Н  ародився в сім'ї садівника. Навчаючись на агрономічному факультеті політехнічного інституту, створив у 1909 році студентський гурток природознавців, а пізніше – Миколаївське товариство любителів природи. Де б не жив Олександр Алоїзович, він активний діяч різних громадських природничо-наукових організацій: секретар Кримського товариства природознавців. В Харкові створив науковий відділ Товариства ім. Квітки-Основ'яненка, пізніше – Українське ботанічне товариство.У 1905-1910 роках керував підпільною друкарнею, був одним з лідерів Миколаївської організації РСДРП, за що відбував покарання у Лук'янівській тюрмі. З 1918 по 1920 рр. працював професором ботаніки Українського педагогічного інституту, пізніше очолював кафедру ботаніки Харківського сільськогосподарського інституту. О. Яната – засновник багатьох журналів: "Вісника сільськогосподарської науки", "Українського ботанічного журналу", "Праці сільськогосподарської ботаніки", "Вісника природознавства", один з організаторів заповідників Конча-Заспа та Каневського, один з авторів визначаючого природоохоронну політику України двадцятих років декрета "Про охорону пам'яток культури та природи", затвердженого ВУЦІВ та СНК УРСР 16 червня 1926 р. Особливу увагу приділяв вчений захисту заповідника Асканія-Нова, де працював науковим консультантом. У 1925 році ним підготовлено разом з комісією президента ВУАН академіка В.І.Липського, науково-обґрунтовані рекомендації щодо покращання заповідної справи в Асканії. ^ 15 березня 1933 року постановою президії Української сільгоспакадемії О.А.Янату за "протягнення" буржуазних теорій в області "боротьби з бур'янами" звільнено з роботи в Інституті захисту рослин. У травні 1933 його заарештовано. В січні 1934 виключено зі складу Українського комітету охорони пам'ятників природи. Вченого О.А.Янату засуджено на п'ять років у виправних таборах. Однією з причин арешту послужила загальна "чистка" ГПУ сільськогосподарських закладів України. Помер у таборі на Соловках. Вченого поховали на кладовищі в селищі за 19 кілометрів від Теньківської траси. Могили його не знайдено. 10 червня 1964 р. стараннями колективу «Української радянської енциклопедії» вченого реабілітовано. Його найфундаментальніші праці, насамперед з народної ботанічної номенклатури, Наталя Осадча-Яната, яка після арешту чоловіка залишилася без роботи і засобів для існування, вивезла до Сполучених Штатів, де й видала. Сама вона працювала в Українській Вільній Академії Наук, здобувши визнання як фахівець з медичної ботаніки. ЛІТЕРАТУРАПрофесор Яната Олександр Алоїзович (1888-1938) / УААН, ЦНСГБ; Уклад.: В. А. Вергунов, Т. Ф. Дерлеменко; Наук. ред В. А. Вергунов. – К.: Аграрна наука, 2003. – 224 с. Братіна О. Діяльність О.А.Янати на терені природознавчих товариств України // Історія науки, освіти і культури в Україні: традиції і сучасність. – Миколаїв, 1996. – С.13-14.Григор'єва Т.Ф. З любов'ю до землі (О.А.Яната) // Репресоване краєзнавство. – К., 1991. – С. 142–144. Підгайний С. Професор Яната // Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1933–1941. – Т., 1999. – С. 81–83. Веденєєва Г.К. Яната Олександр Алоїзович – лідер природоохоронців 20-30-х років // Історія Миколаївщини, 1937-1997: Доп. і повідом. наук. конф., присвяч. 60-річчю з дня утв. Миколаїв. обл. – Миколаїв, 1998. – С.6-8. Олесандр Алоїзович Яната (1888-1938) // Шкварець В. П. Миколаївці: визначні історики і краєзнавці минулого. – Миколаїв, 2004. – С. 61-62. Суслова О. С., Миколайчук В. Г. Олександр Яната – видатний організатор біологічної й сільськогосподарської науки // Перлини степового краю: Матеріали Першої регіон. наук.-практ. агроеколог. конф. студентів, аспірантів і молодих вчених. – Миколаїв, 2005. – С. 184-186. Тарасенко Л., Околітенко Н. «Дослухайтесь мови і життя народу!» // Історичний календар. – 1998. – Вип.4. – К., 1997. – С. 149-150. Шендеровський В. Олександр Яната (1888–1938). Український вчений–ботанік // Шендеровський В. Нехай не згасне світ науки. – К., 2006. – С. 306 –312.
|
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка: Додайте кнопку на своєму сайті: