Реферат з дисципліни «Культурологія» icon

Реферат з дисципліни «Культурологія»


Схожі
Методичні матеріали щодо поточного та підсумкового контролю знань студентів з дисципліни...
Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" для студентів напряму підготовки 020210...
Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" для студентів напряму підготовки 020210...
Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" для студентів напряму підготовки 020210...
Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки культурологія...
Навчальна програма дисципліни „ культурологія” для студентів факультету соціології спеціальність...
Робоча програма навчальної дисципліни для студентів філософського факультету за напрямом...
Робоча програма навчальної дисципліни християнство в Україні: іс торія І сучасність...
Програма навчальної дисципліни «культурологія» Мелітополь 20 11 удк 374. 1 Кульутрологія...
Методичні рекомендації до виконання самостійної роботи з дисципліни "Культурологія" для...
Програма навчальної дисципліни формування нової соціокультурної реальності в україні напряму...
Реферат з дисципліни «Культурологія»...





ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

Академія митної служби України


Реферат з дисципліни «Культурологія» на тему:

«Культура Європи 16-18 ст.»


Виконав: курсант групи ЕФ09-1

Хорольський Сергій


Перевірив: викладач

Петренко А.І.


Дніпропетровськ

2010


Зміст


Вступ (стр. 3)


1. Два періоди розвитку літератури XVI ст. Маньєризм (стр. 5)

1.1. Розвиток літератури першої половини XVI ст. (стр. 5)

1.2. Розвиток літератури другої половини XVI ст. (стр. 7)

1.3. Розвиток літератури в другій половині XVI – на початку XII ст. (стр. 9)

Висновок (стр. 18)

Список використаної літератури (стр. 19)


Вступ

Європейська література починається літературою античності, тобто творами стародавніх греків та римлян. А далі шлях простягається через вісімнадцять століть – літературу Італії, Англії, Франції, Німеччини, Іспанії та інших країн.

Література розвивалася в хронологічній послідовності. В центрі уваги знаходяться насамперед літературні твори. В історії літератури вони перебувають у певному взаємозв’язку. Вчені вже давно помітили, що письменники, які живуть в один і той же історичний час, мислять приблизно однаково, мають однакові уявлення про світ та людину в ньому і користуються схожими стильовими прийомами. Відрізки часу, для яких характерна певна спільність, називаються історико-літературними епохами.

Європейська література XVI-XVIII ст. пройшла такі історико-літературні епохи: Відродження, Класицизм, Просвітництво.

Європейська література XVI ст. розпочалася літературою Зрілого і Пізнього Відродження.

Класицизм – художня система, яка склалася не лише в літературі, а й у живописі, архітектурі, музиці. Свого найвищого розквіту класицизм досяг у XVIІ ст. у Франції.

В європейській літературі XVIІ-XVIII ст. зайняла місце література бароко. Бароко стало періодом, коли почали активно розвиватися різноманітні поетичні школи, між якими при цьому існувала гідна подиву подібність у прийомах і методах творчості. Як ніколи розвивається емблематична, а також „фігурна” і „курйозна” поезія різних ґатунків, яку можна вважати прямим попередником модерністських пошуків виражальних засобів поетики на початку ХХ ст.

XVIII ст. увійшло в історію європейської літератури під назвою „Вік Просвітництва”.

Оптимізм та цілеспрямованість споріднюють людину XVIII ст. – це вік моралі, яка ґрунтується на вимогах Розуму. Нова людина, самостверджуючись у житті і прагнучи особистого щастя, спираючись на високу мораль.

Література, як і інші види мистецтва, є частиною культури. Саме в літературі найяскравіше втілені духовні цінності культури, тобто думки, ідеї, переконання та моральної позиції, які сприяють вживанню та розвитку суспільства, а отже, особистості.

Різні часи, різні епохи і різні країни, але єдиний світ... Він, цей світ, може бути добрим і злим, люблячим і байдужим, лагідним і жорстоким, казковим і буденним. Але не заперечним є те, що іншого світу у нас немає.


1. В середині другого тисячоліття Європа переживає бурхливе піднесення промисловості і культури, розквіт мистецтв і наук. У розвитку літератури XVI ст. визначають два періоди: перший охоплює перше тисячоліття і називається Високим Відродженням; другий – 40-90-ті роки – Пізнім Відродженням. У першому періоді зберігав своє панівне значення класичний ренесансний стиль, хоча вже зароджувалися й інші стилістичні течії, в тому числі маньєризм. У другому періоді ця течія висунулась в літературному процесі на перший план.

Маньєризм формувався “як один із закономірних наслідків внутрішніх протиріч... класичного гуманізму”, які виразно виявились у суспільно-історичних умовах XVI ст. Ці протиріччя врешті-решт призвели до того, що “гармонійна цілісність класичного стилю розпалася, і на зміну Ренесансу в Італії прийшов стиль, зміст якому давало кризове світовідчуття 20-60-х років XVI ст.” Стилістична система маньєризму ґрунтувалася на тенденції відокремлення від тих норм гармонії, котрі характеризували естетику Зрілого Відродження. В маньєризмі втрачена віра у високе призначення людини, у розумність життя. Світ і людина сприймаються як щось хитре, ненадійне. Життєрадісні ідеали гуманізму заступає гедонізм. Маньєризму властиве ускладнення форм, деформація образів, потяг до вишуканих, примхливих виразів.

Найвидатнішими представниками доби “Високого Відродження” були Француа Рабе і П’єр Ронсар (Франція), Еразм Роттердамський (Нідерланди), Себастьян Брант (Німеччина), Ян Кохановський (Польща) та ін.

1.1. У літературі XVI ст. розвивалися різні жанри. У першому періоді в галузі епічної поезії видатним явищем стала творчість Людовіко Аріосто – творця авантюрно-рицарського епосу “Шалений Роланд”. Поет широко обізнаний з античною культурою, досконало володів латиною, писав латинські вірші у дусі Горація та Овідія. Орієнтуючись на римську комедію Плавта і Теренція, Аріосто створив п’ять комедій, тому його вважають зачинателем італійської комедії.

В європейські літературі вплив поеми Аріосто позначився на творчості Сервантеса, Вольтера, Віланда, Байрона, Пушкіна.

Видатною постаттю в італійські літературі перших десятиліть XVI ст. був флорентієць Нікколо Макіавеллі. Секретар Синьйорії, він однак присвятив своє життя літературні творчості, яка відзначалася тісним зв’язком з народним мистецтвом. Макіавеллі писав політико-теоретичні твори, ліричні поезії, сатиричні вірші, сонети, епіграми, карнавальні пісні. Йому належить одна з найкращих комедій XVI ст. “Мандрагора”. Найвидатнішим твором, яким письменник здобув загальноєвропейську славу і визнання, був “Князь”.

На початок XVI ст. припадає зародження в Італії трагедії. Першим до цього жанру звернувся Джанджорджо Тріссіно. Він спирався на принципи “Поетики” Аристотеля і в дусі грецької трагедії написав на сюжет з римської історії трагедію “Софонізба”. Досвід автора “Софонізби” згодом відіграв певну роль у розвитку драматургії класицизму в Європі.

В перші половині XVI ст. в Італії розвивалася комедія. Крім названих вище авторів, у цьому жанрі виступав знаменитий сатирик і памфлетист П’єтро Аретіно. Але в середині XVI ст. комедію витіснили такі жанри, як пастораль, мелодрами, а також своєрідний новостворений театральний жанр – комедія дель арте. В ній немає автора, текст її не написаний, а імпровізується акторами. Персонажів в таких комедіях постійні, це – типи-маски Арлекін, Коломбіна, Панталоне, Брігелла і под. Вони потім широко побутували в комедіях європейських драматургій XVI ст.

У XVI ст. триває розвиток новели. У другій половині століття вона набула трагічного звучання. Визначними новелістами стали Маттео Банделло і Джеральді Чінціо. Маттео Банделло (1485-1561) створив 214 новел, де змалював сучасне італійське суспільство, правда, без сатиричного викриття соціальних пороків. Ці твори написані у маньєристичному стилі. Новели Банделло здобули популярність європейських країнах.

Останнім видатним поетом італійського Відродження, творчість якого припадає на період жорсткої реакції, був Торквато Тассо (1544-1595). “Звільнений Єрусалим” – найкраще досягнення Тассо і онда з найвизначніших ренесансних епопей. Працюючи над поемою, поет мав на меті створити християнський епос великого ідейного змісту. Тому в пошуках сюжету він звернувся до історичних подій, які хвилювали його сучасників, а саме – до першого хрестового походу, облоги і взяття Єрусалиму.

На останній період Відродження в Італії припадає творчість Джордано Бруно (1548-1600) – великого філософа і вченого, одного з основоположників наукового світогляду. В історії літератури Джодано Бруно відомий своїми драматичними творами, філософськими поезіями, памфлетами. Найбільш повно його велике обдарування сатирика виявилося у реалістичній комадії “Свічник”(1582). У різних формах в комедії висміюються папи і королі, закони і суд. Для стилю “Свічника” характерні різні антитези, нагромадження метафор, народні звороти, жарти і дотепи. Комедія “Свічник” значною мірою вплинула на творчість комедіографів наступних часів.

1.2. У другі половині XVI ст. в атмосфері швидкого зростання могутності країни й великого національного піднесення гуманістична культура в Англії досягає повної зрілості.

У період Зрілого Відродження в англійські літературі розвивалася поезія, проза і драматургія.

Після виступу Уайета і Серрея з 50-х років почався стрімкий розвиток гуманістичної поезії, найвищим досягненням якої в останні два тисячоліття XVI ст. стала творчість Сіднея, Шекспіра і Спенсера.

Філіп Сідней (1554-1586) був людиною широких знань та інтересів. Перший визначний його твір-збірка сонетів “Астрофель і Стелла”. Ці оригінальні англійські сонети мали великий успіх і остаточно утвердили цей жанр як провідний в англійській ренесансній ліриці. Видатним явищем літературно-критичної думки англійського гуманізму була праця Сіднея “Захист поезії”, яка вважається маніфестом англійської гуманістичної літератури.

У творчості видатного англійського гуманіста Уільяма Шекспіра (1564-1616) основним предметом зображення стає внутрішній світ людини у зіткненні з оточуючою дійсністю. У комедіях, хроніках, сонетах, трагедіях Шекспір змальовує боротьбу людських пристрастей, показує життя у всіх його протиріччях. Читаючи твори Шекспіра, відчуваєш потяг автора до створення образів волелюбних і благородних героїв-індивідуалістів, що мають достатньо сильний характер, аби протистояти суворій долі. Шекспір створив цілий ряд позитивних героїв, які навіть у трагічному фіналі зберігають віру у перемогу своїх ідеалів ( “Король Лір”, “Гамлет”, “Отелло”, “Ромео і Джульєта”, “Юлій Цезар” та ін.). цікаво, що в трагедії Шекспіра, які швидко набули величезної популярності й виставлялися навіть на британських кораблях під час тривалих плавань, самодіяльні режисери-постановники нерідко вносили певні зміни. Трагічні розв’язки вони замінювали на щасливі, “вболіваючи” за долю улюблених персонажів.

Спадщину Шекспіра умовно поділяють на дві частини – ренесансну і барокову, зараховуючи до першої сонети, ранні комедії та історичні хроніки, а до другої – трагедії та казкові драми-феєрії пізнього етапу творчості.

Едмуд Спенсер (1552-1599) – видатний поет, який здійснив велику реформу англійської поезії. Він творив нові національні художні форми, поєднуючи здобутки англійської поезії з досвідом античної, а також континентальної поезії гуманізму.

До поетичної спадщини Спенсера входять пасторальна поема “Календар пастуха”, ліричні поеми і сонети.

Головне місце в англійській ренесансній прозі посідав роман. Наприкінці XVI ст. роман виник на новій основі і став помітним явищем у літературі. В його розвитку визначилися дві тенденції: 1)тяжіння до ускладнених форм, орієнтація на книжну поетику; і 2)зображення реальної дійсності, розробка побутової тематики, послугування простим і ясним розповідним стилем.

1.3. Найвищого розвитку іспанська література досягла в другій половині XVI – на початку XII ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів. У середині XVI ст. виник своєрідний різновид розповідного жанру, названий “шахрайським” або пікарескним романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів іспанської літератури.

Першим шахрайським романом був твір “Життя Ласарильйо з Тормеса”. Імені автора встановити не вдалось. З тексту твору можна бачити, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античною класичною літературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія, Туллія Ціцерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін.

Загалом роман відзначається вільнодумством, великою дотепністю. Стиль його “низький”, мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності.

Шахрайський роман продовжує розвиватись. Відзначився у цьому жанрі Матео Алеман (1547-1614). Великий успіх мав його роман “Гусман з Альфараче”, де яскраво зображено побут і звичаї Іспанії кінця XVI - кінця XVII ст. Визначні зразки пікарескного роману періоду Пізнього Відродження створив також Франсіско-Кеведо (1547-1645).

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше зображено людину в її повсякденному житті, визначено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством, осміяння пихатості дворянства. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в європейських країнах у XVII-XVIII ст.

В умовах іспанської соціальної дійсності другої половини XVI ст. у багатьох письменників-гуманістів захиталася віра в можливість здійснення гуманістичного ідеалу всебічно розвиненої людини. Спочатку тема пасторалі розроблялася в ренесансні ліричній поезії, а незабаром виник пасторальний роман. Першим і найкращим твором цього жанру був роман “Діана” Хорхе Монтемайора (1520-1561), відомого також ліричними поезіями.

Монтемайор зображує ідеальних героїв в ідеальному світі прекрасної природи. Увага автора зосереджена не так на розвитку дії, як на відтворенні внутрішнього життя персонажів, їхніх почуттів і переживань. Це зумовлює ліричний тон твору.

Видатну роль в іспанській літературі Зрілого Відродження відігравала поезія. Високого розвитку досягли ліричні жанри, передусім у творчості Фернандо де Еррери (15-1597) та Луіса де Леона (1527-1591). У своїх поезіях вони широко використовували маньєристичний стиль.

Розвивався і новий жанр – епічна поема ренесансного характеру, де зображувались відкриття й завоювання нових країн, славились героїка подвигів, мужність відважних мореплавців та шукачів пригод. Найяскравішим твором цього жанру була велика епопея “Араукана” Алонсо де Ерсільї (1533-1594). Поет цікавився побутом і звичаями арауканців, захоплюється їхнім мужнім і гордим, незалежним характером, високим почуттям честі. Саме в захопленому зображенні відважного, волелюбного народу, який мужньо захищав від поневолювачів-чужинців рідний край і свободу, найповніше виявився гуманістичний смисл поеми.

Видатним зразком епопеї Відродження є “Лузіади” португальського поета Луїса ді Камоенса (1525-1580). Уся поема пройнята гуманістичним світосприйняттям. Воно виявляється в пристрасній любові до Батьківщини, непримиренному ставленні до соціального зла, посиленому інтересі до світу й людини.

Останнє тридцятиліття в іспанській літературі XVI ст. позначене інтенсивним розвитком драматургії. Засновником іспанської національної драматургії став поет Лопе де Вега (1562-1635) автор близько 1.800(!) п’єс різної тематики (“Собака на сіні”, “Мадридські води”, “Кара – не помста”). Життєрадісний поет і драматург Лопе де Вега уникав у своїй творчості трагічних мотивів. Його творам притаманні оптимізм, ідеалізація дійсності, увага до особистих переживань людини.

Відродження охопило лише країни Західної Європи. Але вільнолюбні ідеї та гуманістичні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов’янського світу (Україна, Білорусь, Росія).

Новим напрямом в літературі Європи післяренесансної доби став класицизм. Свого найвищого розквіту класицизм досяг у XVII ст. у Франції. Теоретиком класицизму став Н. Буало, який вважав почуття силою анархічною, руйнівною, а розум – силою, що дисциплінує. Основним змістом класицизму є суперечності між природнім і суспільним у людині, між пристрастями і розумом.

Завдяки творчості талановитого сатирика Жана Лафонтена (1621-1695) в європейській літературі дуже популярним став жанр байки. Будучи класицистом, Лафонтен запозичав свої сюжети в античних байкарів, передусім у легендарного Езопа. Але на відміну від Езопа Лафонтен писав байки віршами. Його заслуга полягає в тому, що він перетворив байку на коротку захоплюючу сценку, наситивши її побутовими подробицями та переказавши соковитою народною мовою.

Байки Лафонтена з їх живою народною мовою стали зразком для українських поетів Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, російського байкаря Івана Крилова.

Класицистів приваблювало насамперед розкриття складних моральних проблем. Будучи глибоко віруючими людьми, вони високо цінували і вважали основою формування особистості моральні настанови та заповіді Святого Письма. Проте життя нерідко висуває перед людиною такі проблеми, розв’язати які мусить лише вона сама.

Ці думки хвилювали двох найбільших драматургів французького класицизму – П’єра Корнеля (1606-1684) і Жана Расіна (1639-1699). Трагічним вони вважали зіткненням в душі людини двох протилежних начал – пристрасті й здорового глузду. Людині важко примирити їх, коли вони починають суперечити одне одному. Адже і серце, і здоровий глузд відіграють важливу роль у житті.

У центрі трагедії П. Корнеля „Сід” і Ж. Расіна „Федра” зображено трагічне кохання.

Проте не всі французькі письменники приймали ідеї класицизму. Ніхто з них, звичайно не заперечував високого облагороджую чого впливу мистецтва, його високих тем. Але їм не подобалося, що класицисти захоплювалися далекою античністю, ніби не помічаючи цікавих і поетичних сюжетів у власній, французькій культурі.

Серед критиків класицизму був знаменитий Шарль Перро (1628-1703), блискучий і глибокий знавець усієї стародавньої і сучасної літератури, дотепний публіцист, поет і казкар. Він стверджував, що античність була лише дитинством культури. Але ж зараз людство вступило в інший, більш зрілий вік. То ж чи слід йому повертатися до минулого?

У знаменитих „Казках матінки Гуски” Перро демонстративно відмовляється від античних сюжетів. Казки „Кіт у чоботях”, „Спляча красуня”, „Червона шапочка”, „Хлопчик-мізинчик” і тепер залишаються улюбленими книжками дітей і дорослих.

Особливе місце в європейській культурі, зокрема, і в літературі XVIІ-XVIII ст. зайняла культура бароко.

Література бароко мусила виконувати потрійну функцію: навчати, вражати і розважати. Функціональний підхід до літературної творчості призвів до розквіту багатьох „малих жанрів” поезії – епіграми, панегірика, гербового вірша тощо, але створювалися також величезні поеми, що за обсягом перевищували опис Гомера.

У фундаменті барокової поетики перебувало уявлення про необхідність вираження у кожному творі певного концепту (такого собі концентрату думки, ідеї, настрою тощо), який є змістом твору. Те ж в який спосіб, у якій формі виражено цей концепт, цілком залежить від волі й майстерності автора, його бажання цілком виявити чи навпаки, приховати, зашифрувати даний концепт від певного кола читачів. Сам концепт міг бути як порівняно простим, так і дуже складним, насиченим відтінками і нюансами, бути багатозначним і кількарівневим, серйозним і несерйозним, але завжди до певної міри грайливим. Процес „роздягання” закладеного і твір концепту входив у правила гри між письменником і читачем, становив для „людини бароко” значну художньо-естетично цінність, оскільки мислився способом пошуку побутової або філософської істини через окреме художнє „впізнавання”. Найпоширенішими прийомами концептистів були несподіване порівняння, складні асоціації, гра слів, афористичність вислову та ін.

Засновником концептизму вважають іспанського поета Лонсо Ледесма (1552-1623), який у 1600 р. ніби у дусі арабського тайнопису назвав свою збірку віршів словосполученням, яке одночасно можна перекласти і як „Мисельне осягнення”, як і „Інтелектуальні загадки”, і як „Духовні парадокси”. І „осягнення”, і „загадки”, і „парадокси” – варіанти перекладу слова „conceptos”.

Бароковий концептизм в Англії призвів до розквіту такого дещо забутого з часів античності жанру, як метафізична лірика (найбільший представник школи – Джон Донн). Важливим змістовим елементом метафізичної поезії стало художньо-ідейне осмислення нової картини світу, представленої геліоцентричною моделлю М. Коперника.

Поряд з поетами-метафізиками в Англії активно працювали так звані евфуїсти („благозвучники”). У творах найпослідовніших майстрів бароко можна помітити якесь внутрішнє перенасичення почуттями, багатозначну гру світла та тіні, поєднання вишуканості з виставленням перед очі читачам гострих кутів нерозв’язаних проблем, захоплення далекими екзотичними країнами поряд з вихваленням переваг повсякденної буденності тощо.

Італієць Джамбатіста Маріно (1569-1625) став засновником цілої течії у літературі – маринізму. Це вишукана поезія, сповнена мудрувань, гри слів, метафор. Головним твором Маріно стала епічна поема „Адоніс” (1623) про кохання богині Венери до прекрасного юнака Адоніса.

Іспанець Луїс Гонгора-і-Арготе (1561-1627) також дав своє ім’я аристократичній поетичній школі гонгаристів. Суть її майже тотожна з маринізмом. Треба писати не для всіх, а лише для обраних, для „культурних” людей, вважав Гонгора. Поет оспівував в своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний.

Близькість до концептивних засад творчості характеризує також численних авторів прозових афористичних збірок влучних і повчальних сентенцій. Найвідомішими авторами таких збірок були іспанець Б. Грасіан-і-Моралес („Кишеньковий оракул”), французи Француа Ларошфуко (1613-1618, „Максими або моральні роздуми”) і Жан де Лабрюйєр (1645-1696, „Характери або Нрави нашого часу”), англієць М.-К. Шедотебері (1671-1713). Концептиз думки і творчості вважався ознакою добре вихованого художнього смаку.

У драматургії панівні позиції, поруч з єзуїтським релігійно-дидактичним театром, завойовує жанр трагедії, відроджений завдяки В. Шекспіру.

У Німецькій драматургії періоду бароко перше місце по праву належить талановитому лірику і автору історичних трагедій Андресасу Грифіусу (1616-1664). Найвіддаленішими його трагедіями на історичну тематику є „Лев Вірменин”, „Катерина Грозинська”. Грифіус є також творцем нового театрального жанру – побутової міщанської драми („Карденто і Цілінда”). Створював він і сатиричні комедії.

Визначним драматургом барокової доби був іспанець Педро Кальдерон де ля Барка (1600-1681), який написав понад 120 п’єс. Провідна тема його творчості – якщо вже людина живе для того, щоб страждати, то мусить робити це гідно і має героїчно нести свій життєвий хрест. Ця тема проходить у таких п’єсах Кальдерона, як „Вклоніння хресту”, „Стійкий принц”, „Життя є сон” та ін.

Варто згадати ще одного іспанського драматурга періоду бароко, автора понад 400 комедій монаха Тірсо де Моліну (справжнє ім’я – Габріель Тельєс, 1583-1648). Найбільшу відомість отримала його п’єса „Севільський пройдисвіт або Кам’яний гість”, в якій вперше виведено яскравий образ авантюриста Дона Хуана, до якого пізніше зверталися Мольєр, Годоман , Байрон, Пушкін, Леся Українка та багато інших видатних письменників. Взагалі література бароко часто звертається до пригодницької авантюрної теми, що призвело до поширення розраховано на широку публіку жанру так званого крутійського роману.

Визначним представником іспанської барокової прози був Франсіско де Кеведо-і-Вільєгас (1580-1645). У крутійському романі „Історія життя пройдисвіта Пабло, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв”, циклі памфлетів „Сновиддя”, збірці новел „Час відплати, або Розумна фортуна” Каведо створив сатиричну панораму життя Іспанії, показав зародження буржуазних відносин, правдиві картини корупції. Кеведо писав також талановиті сатиричні памфлети, листи у віршах, інтимні сонети і романси.

Барокова проза у Франції виразно поділяється на салоннопреціозну (салон графині Рамбуйє) та демократичну. Для першого напрямку характерними є роман про казкових гномів, ельфів і тролів Оноре д’Юрфе „Астрея” (1610) і твори однієї з перших жінок – прозаїків Мадлени Скюдері. Другий, „низовий” напрямок з характерним потягом до реалізму і сатири представляють роман Шарля Сореля, Поля Скаррона і Анрі Форестьєра.

Найвизначнішим німецьким прозаїком бароко став Ганс Якоб фон Гріммельсгаусен (1621-1676), автор шеститомного антивоєнного роману – епопеї „Сімпліціус”, написаного під впливом особистих вражень автора від Тридцятилітньої війни у Німеччині.

Іншим літературним шедевром бароко є поема визначного англійського культурного і громадського діяча Джона Мільтона (1608-1674) „Втрачений рай”. Використовуючи біблійний та богословський матеріал у концептивному дусі, Мільтон створив поеми, сповнені животрепетного, цілком актуального соціокультурного змісту. Мільтон написав також драму „Самсон-борець”, у якій створено яскравий і глибоко народний образ героя Самсона.

XVIII ст. увійшло в історію європейської культури під назвою „Вік Просвітництва”. В цей час формується нові уявлення про світ, людину, суспільство, про зміст життя та істину. Письменники, філософи, вчені вважали, що несуть людям світло нової істини. Ось чому їх назвали просвітниками, а всю добу – Просвітництвом.

У XVIII ст. надзвичайно поширеними були публіцистичні жанри – есе, памфлети й трактати, тематика яких суттєво урізноманітнилася. Та й суто художнім творам тих часів був притаманний дидактизм (повчальність).

Рух Просвітництва почали в Англії письменники Даніель Дефо („Робінзон Крузо”), Джонатан Свіфт („Мандри Гулівера”), Генрі Філдінг („Історія знайти Тома Джонса”), великий шотландський поет Роберт Бернс.

Серед французьких просвітників найвидатніші – Вольтер („Кандід”), Дені Дідро („Черниця”), Жан-Жак Руссо („Нова Елоїза”), Огюст Карон Бомарше („Весілля Фігаро”).

Німецька література доби Просвітництва досягла розквіту у другій половині XVIII ст. Це Готгольд Ефраїм Лессінг („Емілія Галотті”), Йоганн Вольфганг Гете (лірика, „Фауст”), Фрідріх Шіллер (лірика, „Розбійники”).


Висновок

Європейська література – країна вічно живих картин і почуттів. З її допомогою ми спілкуємося з усіма поколіннями, що жили до нас. Історія літератури відкриває перед нашими очима яскраву панораму життя людства. Письменник змальовує почуття та вчинки людей і, користуючись художніми засобами вираження, змушує нас пережити, відчути, перестраждати їх, наче власні.

Література кожного народу як у давнину, так і в наші дні була і завжди буде літературою про людину. Безмежне духовне багатство залишили нам книги. Читаючи їх, ми долучаємося до тисячолітнього інтелектуального досвіду людства. І якими б далекими не були одне від одного народи нашої планети, якими б несхожими були їхні культури, їх об’єднували і об’єднують усім зрозумілі почуття тривоги, хвилювання, турботи, радості. Недаремно ще в глибоку давнину виникли ідеї справедливості, вищої істини, гуманності. Любов до людей, єднання сердець, братерство. Саме ці думки надихали Гомера і Шекспіра, Сервантеса і Гете, Данте і Рабе, Пушкіна і Шевченка на створення вічних книг, знати які зобов’язаний кожен, хто хоче бути розумнішим, добрішим, совіснішим, духовно багатшим. Без таких книг і без таких мислителів життя багато в чому втратило свою повноту, змістовність стало б значно біднішим.


Список використаної літератури

  1. Гречанко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А.. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. зал. освіти. – К.: Літера ЛТД, 2002.

  2. Єфименко В.В.. Культура Відродження. Історія світової культури. – К.,1994.

  3. Полікарпов В.С.. Лекції з історії світової культури. – Х., 1995.

  4. Шаліганов Б.Б.. Зарубіжна література: Західна Європа від античності до початку XIX ст. – К.: Вежа, 1995.





Скачати 178.15 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації19.09.2011
Розмір178.15 Kb.
ТипРеферат, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

плохо
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх