Вінницького національного технічного університету як навчальний посібник для студентів всіх бакалаврських напрямів. Протокол №9 від 26 квітня 2007 р. Вінниця внту 2007 icon

Вінницького національного технічного університету як навчальний посібник для студентів всіх бакалаврських напрямів. Протокол №9 від 26 квітня 2007 р. Вінниця внту 2007


1 чел. помогло.
Схожі
Затверджено Вченою радою Вінницького національного технічного університету як навчальний...
Удк 378. 14.
Л. П. Громова тести та завдання з історії україни...
Л. М. Мельничук маркетинг енергії...
Г. В.Єфіменко зав відділу довідково-бібліографічної та інформаційної роботи...
К. Г. Городенська, доктор філологічних наук, професор...
1. Вступ в економічну теорію...
Програма та робоча програма освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр Для всіх напрямів...
У видачі дипломів кандидата та доктора наук...
У видачі дипломів кандидата та доктора наук...
Вінницький національний технічний універс итет Український філософський фонд...
З’ясовано механізм вибору електоратом лідера, імідж якого повинен бути гуманістично оптимальним...



страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17
повернутися в початок
^

Тема IV. Національно-визвольна війна українського народу 1648-1657 рр. створення козацько-гетьманської держави

перше заняття


План

1. Причини, характер і початок Національно-визвольної війни проти Речі Посполитої.

2. Воєнно-політичні події 1649-1653 рр. Утворення козацької держави.

Теми рефератів

1. Б. Хмельницький – гетьман України.

2. І.Богун – герой Національно-визвольної війни українського народу.

Додаткова література

1. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. – К., 1999.

2. Чуприна В. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. – Л., 2003.

3. Зубалій О. Національно-визвольна революція українського народу 1648-1657 рр. Створення нової української держави. // Історія України. – 2001. – Серпень (№29). – С. 1-6.

4. Яковлєва Т. Г. Іван Богун: проблеми біографії. // Український історичний журнал. – 2000. – № 2. – С. 147-157.
^

Методичні рекомендації


Готуючи відповідь на перше запитання, бажано звернути увагу на соціально-економічний розвиток і політичне становище українських земель під владою Речі Посполитої, оскільки саме колоніальна політика польського уряду в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ. Слід також розкрити характер і рушійні сили Національно-визвольної війни, відмітити провідну роль козацтва. Зазначивши, що боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький, доцільно коротко подати його біографію й показати, які події змусили Б. Хмельницького розпочати підготовку повстання. Далі потрібно розповісти про перші перемоги козацьких загонів в битвах під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями, про успішний похід на західноукраїнські землі.

Розкриття другого питання слід розпочати з висвітлення Зборівсько-Збаразької кампанії. Окремо слід зупинитися на причинах укладення Зборівського мирного договору. Розглядаючи його зміст, варто наголосити, що успіхи національно-визвольної боротьби українського народу сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою “Військо Запорозьке”. Доцільно охарактеризувати новостворену державу, описати органи державної влади, адміністративно-територіальний поділ, фінансову систему, судочинство, розкрити діяльність Б.Хмельницького, спрямовану на зміцнення української державності. Далі бажано розповісти про битву під Берестечком та зраду татарського хана; наслідки Білоцерківського мирного договору; перемогу над поляками під Батогом і зрадницьку позицію татар в битві під Жванцем. Роблячи висновок, варто наголосити на тому, що успіхи українського війська часто зводились нанівець через зрадницькі дії кримських татар.
^

друге заняття


План

1. Зовнішня політика Б. Хмельницького в 1650-1653 рр. Українсько-московський договір 1654 р.

2. Завершальний етап Національно-визвольної війни.

Тема реферату

1. Українсько-російський договір 1654 р.: міфи і реальність.

Додаткова література

1. Смолій В. А. Богдан Хмельницький. – К., 2003.

2. Гуляй А. Документи з історії україно-російських відносин другої половини XVII ст. // Київська старовина. – 1999. - № 3. – С. 146-155.
^

Методичні рекомендації


Висвітлюючи перше питання, слід підкреслити, що від перших місяців Національно-визвольної війни Б. Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами, намагався створити антипольську коаліцію. Дуже стисло слід зупинитися на стосунках Війська Запорозького з Туреччиною, Молдавією, Трансільванією, Валахією, Венецією, Швецією. Бажано розкрити обставини, що примусили Б.Хмельницького звернутися до московського царя за допомогою в боротьбі проти Речі Посполитої. Розповідаючи про укладення договору між Україною і Росією, слід розглянути події у Переяславі 8 січня 1654 р. та розкрити основний зміст “Березневих статей”.

Відповідаючи на друге запитання семінарського заняття, слід показати, як змінилася ситуація в Україні після підписання україно-московського договору 1654 р., розповісти про спільні воєнні дії союзницьких армій проти поляків і татар. Необхідно відмітити, що брутальне порушення Москвою зобов’язань перед Україною і підписання нею в жовтні 1656 р. сепаратного Віленського перемир’я з Польщею, змусило Б. Хмельницького шукати інших союзників проти Речі Посполитої. Однак несприятлива для України міжнародна ситуація не дала можливості гетьманові закріпити досягнуті успіхи, що зрештою прискорило його смерть в серпні 1657 р. Завершити відповідь бажано розкриттям історичного значення діяльності Б.Хмельницького – видатного полководця, державного діяча, дипломата.
^

Тема 5

Соціально-економічний розвиток і політичне становище України в другій половині XVII – у XVIII ст.


Смерть Б.Хмельницького підірвала підвалини Української держави. Його досвідчений наступник на гетьманській посаді Іван Виговський (1657-1659) прагнув захистити самостійність України, підтримуючи дружні відносини з усіма сусідніми країнами. Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

відновив союз із Кримським ханством;

розпочав переговори з Польщею;

уклав оборонний союз зі Швецією;

надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року.

Активна зовнішня політика І.Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати антигетьманську опозицію.

Внутрішня політика І.Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства. Тому проти гетьмана були налаштовані рядове козацтво, селянство й міщанство, які зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання царськими агентами козаків, незадоволених політикою І.Виговського. Усе це спричинило протигетьманське повстання на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем і запорозьким кошовим Яковом Барабашем. Гетьману вдалося придушити це повстання дорогою ціною. У жорстоких боях з обох сторін загинуло близько 50 тис. осіб.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного “Руського” князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

^ Зміст Гадяцького трактату

Україна під назвою “Велике князівство Руське” входила до складу Речі Посполитої як окрема держава;

до Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства;

спільний король обирався на загальному сеймі;

законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель князівства;

виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно і затверджувався королем;

князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші;

українська армія складалася з 30 тис. козаків і 10 тис. найманців;

польським військам заборонялося перебувати на території князівства;

православні вірні зрівнювалися у правах з католиками.

Союз із Польщею не був підтриманий широкими верствами українського населення. Частина козацької старшини була незадоволена зовнішньою політикою І.Виговського. Це призвело до усунення його від влади у жовтні 1659 р. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького, який під тиском російських військ був змушений підписати невигідні для України Переяславські статті (1659 р.), які значно обмежували державні права України і посилювали її залежність від Росії.

У 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі. Посилення тиску цих держав поступово розділило Україну на два табори, які почали боротьбу між собою. Правобережжя обрало одного гетьмана, Лівобережжя – іншого. То був період глибокої кризи української державності, фактичної громадянської війни або Руїни.

Руїною дослідники називають трагічний період в історії України, який охоплював 60-80-ті рр. XVIII ст. і характеризувався внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу й іноземною експансією в Україну.

^ Руйнівні процеси для України мали свої конкретні причини:

відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Б. Хмельницького після його смерті;

глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики (щоб зберегти та розширити свої привілеї частина української шляхти орієнтувалася на допомогу Росії, інша – Польщі);

егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від кланових та особистих;

перетворення українських теренів на об’єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Драматичні події періоду Руїни вимагали такої політичної постаті, яка б змогла боротися за соборність українських земель. Нею став гетьман Правобережжя – Петро Дорошенко (1667-1676). Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П.Дорошенко провів низку важливих реформ:

з метою позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин, так званих, серденят;

для зміцнення фінансової системи Гетьманщини встановив на українському кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету;

сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя;

намагаючись здобути підтримку серед народних мас, часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Стратегічною метою зовнішньої політики П.Дорошенка стало об’єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України. Після підписання між Росією і Польщею Андрусівського перемир’я 1667р., яке фактично закріпило поділ України на Лівобережну і Правобережну під контролем цих держав, П.Дорошенко вирішив укласти воєнний союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. Цей крок дав йому можливість об’єднати Україну під своєю булавою в червні 1668 р. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П.Дорошенко не зміг втримати українські землі в межах однієї держави і відновити незалежність України. Він втратив підтримку народних мас і був змушений зректися гетьманської посади. Десятиліття відчайдушної боротьби за об’єднання України під однією булавою виявилися безрезультатними.

^ Трагічні наслідки Руїни:

Польща, Росія й Туреччина порушили територіальну цілісність України;

у міжусобній боротьбі загинуло багато представників української еліти, рядового козацтва;

занепало економічне та культурне життя України;

набирала обертів російська експансія на Лівобережжя, що призвело до цілковитої втрати національних досягнень часів Б.Хмельницького.

З кінця XVII ст. центр політичного та культурного життя українських земель зосереджувався, головним чином, на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності: виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо, територіально-полкова система. Незважаючи на постійний тиск Москви, населення Лівобережжя намагалося усіма засобами боронити свою автономію. Велику роль в цій справі відіграв видатний гетьман Іван Мазепа (1687-1709). Це був талановитий державний діяч і визначний дипломат європейського рівня, що вмів майстерно пристосовуватися до обставин, але одночасно втілювати в життя свої плани.

Своє правління І. Мазепа розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Особливо довірливими склалися його відносини з молодим російським царем Петром I. Гетьман підтримував Росію в боротьбі з Туреччиною та Кримом. Лише за перші 12 років свого гетьманування І.Мазепа з козацьким військом здійснив 11 літніх та 12 зимових походів, організованих Петром I. Окрім цього, українські селяни повністю забезпечували московську армію провіантом, фуражем, кіньми, козаки виконували важкі канальні роботи, будували фортифікаційні споруди навколо Петербурга, Астрахані та на Кавказі, брали участь у суднобудуванні. Козацькі війська змушені були воювати в Білорусі, Литві, Ліфляндії та Фінляндії, захищаючи чужі інтереси. Така ситуація надзвичайно шкодила авторитетові І.Мазепи. Гетьманщина втягувалась в політику Московської держави як її власна територія.

Визначальною рисою внутрішньої політики І.Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя та Слобожанщини в єдиній українській державі, яка уявлялась новообраному гетьманові як станова держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому І.Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести престиж і звання українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, заохочував її землеволодіннями. Гетьман намагався сприяти формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, створенню власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі та залежних селян. Особливо вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував до навчання молодь зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.

І.Мазепа багато уваги приділяв господарським справам. Гетьман заохочував організаторів промисловості різними пільгами. По всій Україні будувалися рудні, круподерні, папірні та порохові мануфактури, млини, заохочувалося ґуральництво та ремесла. Для задоволення потреб російського війська в країні поширилося вівчарство та конярство, розвивався соляний промисел, розгорталося селітрове виробництво. Незважаючи на руйнації та війни, Україна з кінця XVII ст. втягується в широкий ринок. Розвивається торгівля з Росією, Польщею, Кримом, Персією, туди гнали худобу, вивозили шкури, віск, тютюн, селітру, горілку, скло. Зростала й внутрішня торгівля між регіонами України.

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. За його життя було побудовано 12 і відреставровано 20 храмів. Не випадково український архітектурний стиль кінця XVII – початку XVIIIст. називали “мазепинським бароко”. Гетьман сприяв піднесенню Києво-Могилянської академії, збудував для неї новий корпус, призначив щорічну субсидію на її утримання і розвиток.

У 1700 р. Росія, прагнучи здобути вихід до Балтійського моря, розпочинає війну зі Швецією. Військові витрати тягарем лягли на українське населення: російські війська вимагали продуктів, фуражу, коней, волів. Козацькі частини вимушені були приєднатися до царської армії під зверхність російських генералів. Все це призводило до занепаду господарства й торгівлі, демографічних втрат, посилювало незадоволення політикою ПетраІ. Україною ширилися чутки про бажання царя ліквідувати автономію Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа розумів згубність відносин України з Росією. Тому в 1708 р. він укладає таємний договір із шведським королем Карлом XII, а коли шведська армія, рухаючись на Москву, з’являється на Лівобережжі, Мазепа відкрито переходить на її бік. Реакція Петра І, який сприйняв цей крок Мазепи як зраду йому особисто, була швидкою та надзвичайно жорстокою. Гетьманська столиця Батурин була зруйнована повністю російськими військами. В червні 1709 р. під час генерального бою під Полтавою росіянам вдалося здобути перемогу над шведським військом. Карлові XII й Мазепі разом з невеликим загоном козаків удалося втекти в турецькі володіння. Усіх українців, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в полон, люто мордували: їх садили на палі, вішали, їм ламали руки й ноги, а покалічені тіла виставляли на привселюдний огляд для залякування народу. Поразка І.Мазепи стала для України величезною катастрофою:

самодержавство після подій 1708-1709 рр. стало на шлях ліквідації автономного устрою Гетьманщини;

Україна зазнала величезних людських втрат та економічних збитків.

За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу. У XVIII ст. офіційна російська політика в українському питанні пройшла кілька етапів, що відрізнялися темпами, формами, методами та результативністю імперської експансії, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

^ I етап (1708-1728) - форсований наступ на українську автономію.

Після переходу І.Мазепи на бік шведів Петро І вирішив остаточно приборкати українців. На вимогу царя гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708-1722), людину літню і поступливу. Натиск російського царя був всеохоплюючим і торкався всіх сфер життя українців.

^ Політична сфера:

обмеження влади гетьмана введенням посади міністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду;

заборона гетьманові самостійно призначати генеральну і полкову старшину;

розгром Батурина і перенесення столиці Гетьманщини до Глухова, ближче до російського кордону;

прийняття іноземних послів мало відбуватись лише в присутності царського представника;

значне збільшення кількості московських залог у містах Лівобережної України;

підпорядкування української армії під час військових походів московському командуванню;

створення у 1722 р. Малоросійської колегії, що звужувала владні повноваження гетьмана і була ініціатором суттєвого збільшення податків.

^ Економічна сфера:

встановлювався контроль над фінансами Гетьманщини;

проводилась конфіскація земель у прихильників Мазепи і передача їх у власність російським можновладцям, які намагалися насаджувати в Україні кріпацтво;

значну частину українських товарів – прядиво, сало, олію тощо – дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України з Європи, їх змушували купувати на російських фабриках; це все руйнувало зовнішньоторговельні зв’язки Гетьманщини з іншими країнами;

здійснювалося примусове залучення десятків тисяч українців до будівництва укріплень, каналів, нової російської столиці – Санкт-Петербурга, що суттєво підривало демографічний потенціал Гетьманщини.

^ Культурна сфера:

заборона царським указом 1720 р. друкувати книжки українською мовою;

суттєве скорочення кількості студентів Києво-Могилянської академії (з 1000 студентів залишилося лише 161).

^ II етап (1728-1734) - повернення Україні частини її прав та вольностей.

Після смерті Петра І політична ситуація в Росії змінилася. Наближалася велика війна з Туреччиною, тому царський уряд хотів мати серед своїх союзників українських козаків. Була скасована Малоросійська колегія й знову були дозволені вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734).

Незважаючи на контроль з боку Петербурга, Д.Апостолу вдалося домогтися певних поступок з боку Росії та провести ряд реформ, які позитивно вплинули на розвиток Гетьманщини.

Реформи гетьмана Апостола

значне зменшення кількості росіян в адміністрації гетьмана;

на важливі державні посади призначалися висуванці гетьмана;

заборона російським урядовцям скуповувати землі в Україні;

заборона селити російських кріпаків на українських землях;

зменшення кількості російських полків в Україні до шести;

повернення Києва під юрисдикцію гетьмана;

повернення під гетьманську владу запорожців, які змушені були з жити на території Кримського ханства;

укладення “Зводу” українських законів;

проведення Генерального слідства про маєтності, що дало можливість повернути у державне користування землі, безпідставно приватизовані;

реорганізація фінансової системи Гетьманщини;

“Інструкцією українським судам” встановлювався порядок апеляції в судових справах.

Внаслідок цих змін стала відроджуватися економіка Гетьманщини, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли. До того ж, гетьман Д.Апостол тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

^ III етап (1734-1750) - посилення імперського тиску.

Після смерті Д.Апостола в Петербурзі було прийнято рішення заборонити вибори нового гетьмана, а всю повноту влади в Україні передати державному органу, що дістав назву “Правління гетьманського уряду”. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор “таємної канцелярії”. Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною 1734-1739 рр., під час якої Гетьманщина стала основною базою для російських військ (на її території перебували від 50 до 75 російських полків), постачальником матеріальних та людських ресурсів. В цій війні загинуло 35 тис. українців. Все це призвело до обезлюднення та спустошення краю.

^ IV етап (1750-1764) - тимчасове уповільнення процесу російської експансії.

Ситуація в Лівобережній Україні трохи покращилася, коли в Росії зійшла на престол Єлизавета Петрівна. Певну роль в послабленні тиску на Україну відіграв той факт, що її чоловіком був українець Олексій Розумовський. Було знову дозволено обирати гетьмана. Ним став брат Олексія – Кирило Розумовський (1750-1764). Завдяки його діяльності було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К.Розумовський йде назустріч старшині і 1760-1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К.Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762-1796) кардинально змінив ситуацію.

^ V етап (1764-1783) - остаточна ліквідація української автономії.

Державницька позиція К.Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централізаторській політиці російського уряду. А намагання К.Розумовського добитися спадковості гетьманства для свого роду призвело до скасування царським указом від 10 листопада 1764 р. гетьманської посади взагалі.

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії, яку очолив відомий російський політик і полководець граф Петро Рум’янцев. За його розпорядженнями були здійснені дуже важливі заходи з метою повної ліквідації автономії України та остаточного включення її до складу Російської імперії:

1775 року знищено Запорозьку Січ;

1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Гетьманщини та Слобожанщини;

протягом 1781-1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто, поділ на намісництва;

1783 року замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

1783 року остаточно закріпачено українських селян;

1785 року на Україну поширено дію “Жалуваної грамоти дворянству”;

1786 року проведено секуляризацію монастирських земель.

Таким чином, ліквідація гетьманства й Запорозької Січі супроводжувалася знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на кшталт російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської колоніальної політики царату до кінця XVIII ст. більшу частину України було перетворено на колонію Російської Імперії.

Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Однак, пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і раніше, зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Українці ніколи не мирилися зі своїм тяжким становищем.

Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки. Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda – гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширювався майже на всю територію Правобережної України, а частково й Лівобережної. Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і, навіть, збіднілих шляхтичів. Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорозька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами. Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно вони ділили між собою та віддавали селянам. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди. У своєму розвитку боротьба гайдамацьких загонів пройшла кілька етапів. В 30-ті роки повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь і Галичину. Центром повстання стала Брацлавщина, де народний рух очолив сотник надвірних козаків Верлан, до якого приєдналися загони М. Гриви, І. Жили, Писаренка та інших ватажків гайдамаків. На визволених територіях створювалися органи самоврядування. Проти повстанців було спрямовано каральні війська – як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан утік до Молдавії.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. Лави повстанців постійно поновлювалися, то ж остаточно придушити гайдамаччину полякам ніяк не вдавалося.

Політичний хаос у Речі Посполитій, загострення міжконфесійної боротьби між православними і католиками, свавілля магнатів та шляхти, здирства орендарів, корчмарів спричинили вибух нового повстання, яке стало кульмінацією всього гайдамацького руху, – Коліївщини 1768р.

Весною 1768р. повстання, котре очолив запорожець Максим Залізняк, охопило частину Київського та Брацлавського, а також частину Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. Панство тікало в Уманський замок. Але сотник надвірних козаків Іван Гонта, який повинен був охороняти Умань, відчинив ворота до міста і перейшов на сторону повсталого народу. Повстання ширилося й загрожувало перекинутися на, власне, польські землі, Лівобережну Україну й на Запоріжжя. В цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти гайдамаків. Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Кречетникову надати допомогу полякам. Увечері 6 липня 1768р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту українським селянам, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів, наслідки якого ще довго відчувалися у Речі Посполитій.

Визвольне повстання 1768р., хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої. Події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу.
^

Семінарські заняття





залишити коментар
Сторінка7/17
Дата конвертації18.09.2011
Розмір1,63 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17
плохо
  1
хорошо
  1
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх