Конспект універсальна форма запису накопичених знань, що сприяє їх розумінню та засвоєнню, допомагає відпрацювати навички змістовного в icon

Конспект універсальна форма запису накопичених знань, що сприяє їх розумінню та засвоєнню, допомагає відпрацювати навички змістовного в


Схожі
План (логіка) викладу І засвоєння матеріалу Умовивід як форма мислення...
План (логіка) викладу І засвоєння матеріалу Умовивід як форма мислення...
Реферат на тему...
Програма з зарубіжної літератури для 5-9 класів загальноосвітньої спеціальної школи...
Міністерство освіти І науки України...
Міністерство освіти І науки України...
Ефективне використання маркетингу на торговому підприємстві вимагає перш за все правильного...
Написана робота повинна мати чіткий план, правильно оформлений довідковий матеріал...
Тестування як форма контролю з курсу”інформатика та комп’ютерна техніка”....
Вивчення курсу політології передбачає не тільки роботу студентів на лекціях та практичних...
Вивчення курсу політології передбачає не тільки роботу студентів на лекціях та практичних...
Програма вступного фахового екзамену з педагогіки...



Загрузка...
скачать


5. СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ЕТАПІВ ДОСЛІДНИЦЬКОЇ РОБОТИ СТУДЕНТА

5.1.Проблематика та план-проспект дослідження

Перший етап науково-дослідної роботи студента — це вибір дослідження, що обумовлений як об’єктивними факторами (актуальністю, новизною, перспективністю), так і суб’єктивними (досвідом, науковими та професійними інтересами дослідників тощо).

Суттєву роль у виборі теми відіграють ознайомлення з аналітичними статтями у спеціальній періодиці, бесіди та консультації зі спеціалістами-практиками, що допоможе виявити питання, які є маловивченими або отримали неповне висвітлення.

Робочий план майбутнього дослідження розробляється за безпосередньою участю наукового керівника. В основу плану може бути покладена гіпотеза, заснована на інтуїції або вже розробленій версії.

На першій стадії робочий план лише в загальних рисах подає характеристику предмета дослідження. У подальшому він повинен бути уточненим, але кардинальний напрям наукового пошуку залишається незмінним. Перший варіант робочого плану може складатися з переліку головних завдань, що потребують свого розв’язання, але побудованих у динаміці його розкриття за схемою: історія-теорія-практика.

Наступний етап — складання плану-проспекту, що є реферативним викладенням матеріалу, розташованим в логічній послідовності, у відповідності до якого буде систематизовано увесь опрацьований фактичний матеріал. Саме план-проспект є основою для подальшої оцінки науковим керівником відповідності роботи її цілям, завданням дослідження, побудови та співвідношення її складових.

Власне, план-проспект майбутнього дослідження — це чорновий варіант з реферативним розкриттям його змісту. У подальшому введення нових даних допоможе довести до завершення структурно-фактологічної схеми наукового дослідження.

Конспект — універсальна форма запису накопичених знань, що сприяє їх розумінню та засвоєнню, допомагає відпрацювати навички змістовного викладання найважливіших питань з різних джерел, умінню лаконічно й чітко викласти зміст власними словами та швидко відновити зміст опрацьованого раніше матеріалу.

Конспект включає як власні роздуми з питань, що підлягають осмисленню, так і вже відомі аргументи, пояснення з різних джерел. Особливу увагу слід приділяти структуруванню обробленого матеріалу, побудуванню логічних схем, за якими чітко виступають набуті дослідником знання.

Під час опрацювання джерелознавчої бази дослідження студентом конспектуються основні положення з обраної проблематики, цитатний виклад деяких праць, власні міркування з цього приводу. Конспект не може бути об’ємним, але повинен бути змістовним, оскільки конспектування — це не переписування джерела, а його творче осмислення.

Конспект може бути тематичним, у якому за однією тематикою ведеться конспектування кількох джерел. Найважливішим у такому конспекті є власна творча оцінка оброблених джерел, співставлення різних тлумачень одних й тих самих процесів, що вивчаються. Такий конспект є основою для підготовки наукової доповіді, написання курсової та дипломної робіт, статей і тез наукових конференцій тощо.

Єдиного методу конспектування не існує, оскільки кожен керується власним досвідом та набутими навичками. Попри все, існують певні правила конспектування. Так, у конспекті необхідно фіксувати вихідні дані опрацьованого джерела, зокрема прізвище, ім’я та по батькові автора, назва джерела, місце видання, рік та кількість сторінок.

Найбільш змістовним та зручним у подальшому науковому дослідженні є конспект, який ведеться у зошиті, сторінки якого розділені навпіл, де ліворуч конспектується необхідне джерело, а праворуч дослідник записує власні думки, що виникли у нього під час опрацювання інформації. Саме такі думки нерідко складають основний зміст майбутнього наукового дослідження, що і визначається оригінальністю суджень, новизною підходів, сміливістю висунутих гіпотез.

У плані-конспекті повинно бути чітко виокремлено мету та шляхи її досягнення з урахуванням поетапності дослідження. Загалом план-конспект — це схема майбутнього дослідження, що у процесі дослідження буде корегуватися, але не підлягатиме кардинальним змінам.

Обрати тему дослідження допоможуть наступні основні рекомендації:

  • огляд каталогів вже існуючих досліджень в обраній галузі та ознайомлення із вже виконаними на кафедрі роботами;

  • опрацювання результатів дослідження як в обраній, так і у суміжних галузях науки;

  • перегляд вже відомих рішень за допомогою нових методів, теоретичних позицій та включення нових фактів, виявлених магістрантом.

Не слід починати зі вступу, що досить часто спостерігається під час написання роботи. Навпаки, вступ пишеться наприкінці дослідження, так само як і висновки, коли дослідник усвідомлює і вповні охоплює дослідження в цілому та в змозі зробити власні узагальнення.

Зміст наукового дослідження повинен мати динамічний характер і надавати ідеям та задумам автора простір для пошуку, не замикаючись на вузькому колі питання. План повинен бути гнучким задля вміщення в нього нових аспектів дослідження, виявлених у процесі опрацювання теми.

Науковий керівник повинен:

  • рекомендувати джерелознавчу базу дослідження, архівні матеріали для опрацювання їх студентом;

  • керувати науковим пошуком, проводити консультації, надавати методичну допомогу;

  • оцінювати зміст виконаної роботи як в окремих напрямках, так і в цілому, передбачаючи подальшу перспективу розвитку дослідження;

  • надати (або не надати) право для захисту роботи з обґрунтованою характеристикою виконаного дослідження.

^ 5.2. Пошук наукової інформації та робота з джерелами

Джерело наукової інформації — це документ, що містить у собі науковий факт. Документальні джерела містять основний обсяг, що використовується у науковій діяльності, та поділяється на первинні та вторинні [14, 21, 28].

У первинних документах, як правило, знаходиться наукова інформація, а у вторинних — результати аналітичної та логічної обробки.

Оцінка документальних джерел містить такі критерії аналізу, як повнота та достовірність поданої інформації, наявність теоретичних узагальнень та критичних перевірок. Оскільки джерела різноманітні як за структурою, так і за змістом, тому необхідно їх чітко розрізняти, вміти не лише користуватися, а й правильно та швидко знаходити необхідне.

Для цього треба чітко уявляти, де і як їх можна знайти. Майбутній пошуковець повинен звернутися до наукової, спеціальної, профільної бібліотек, різних як за змістом літератури, що в них знаходиться, так і за призначенням її використання задля опрацювання каталогів.

У довідково-бібліографічному відділі є система каталогів та картотек, де зібрані всі джерела, що дозволяють відповісти на питання, пов’язані з відбором необхідної літератури. Завданням цього відділу є мета допомогти у виборі необхідного кола джерел, що стануть підґрунтям у подальшому науковому пошуку. Іноді література енциклопедичного характеру представлена у бібліотеках у так званих відкритих фондах, що, по-перше, економить час, надаючи можливість користування нею без допомоги книгосховищ, а, по-друге, допомагає збільшити кількість використаної літератури.

В основі опрацювання інформації покладено принцип централізованої обробки наукових документів, результатом чого є інформаційні видання серед яких:

  • реферативні журнали (РЖ) — основні інформаційні видання, до яких входять анотації, бібліографічні описи літератури;

  • бюлетені сигнальної інформації (СІ) — включають бібліографічний опис літератури, що виходить за окремими галузями знання, основне завдання якої полягає в оперативному інформуванні про всі наукові та технічні новини;

  • експрес-інформація, що вміщує розширені реферати статей, опис винаходів та інших публікацій, які дозволяють отримати найповніше уявлення про першоджерело, не звертаючись до нього;

  • аналітичні огляди, що дають уявлення про тенденції розвитку певної галузі науки, техніки, мистецтва;

  • реферативні огляди, які в цілому передбачають ту ж саму мету, що й аналітичні, але на відміну від них носять описовий характер;

  • бібліографічні картки, що містять повний бібліографічний опис джерела інформації.

Реферат є важливим документом з точки зору наукового знання. Історія реферування наводить приклади найрізноманітніших текстів, що орієнтовані на різні сфери читачів та можуть слугувати основою ефективного способу наукової комунікації.

Перш ніж класифікувати реферати, є сенс виявити їх специфіку в аспекті семантичної структури, стилістичних та лексико-граматичних особливостей тексту. З’ясування цих особливостей допоможе виокремити необхідну інформацію, що підлягає реферуванню.

У реферативних журналах уміщено реферати, які є аналітико-синтетичними переробками тексту, що несуть головну інформацію про об’єкт дослідження. Реферативний журнал найбільш популярний серед бібліографічних джерел. У його структурі виділяють такі складові:

  • бібліографічний опис;

  • реферативний текст;

  • посилання, примітки.

Існують два способи передачі змісту оригіналу, що підлягає реферуванню:

  • інтерпретація;

  • цитата.

Нерідко використовують обидва способи при реферуванні джерела.

На заключному етапі реферування звертають увагу на стиль і мову написаного. Найважливіші думки мають бути висловлені на початку реферату не залежно від того, де вони були висловлені у першоджерелі.

Реферати розглядаються не як заміна першоджерела, а як змістовний виклад основних ідей автора.

Каталоги та картотеки існують у будь-якій бібліотеці у довідково-інформаційному відділі, під яким розуміємо перелік документальних джерел інформації.

Каталоги — це система накопичення та збереження даних про літературу, що наявна у бібліотеці.

Картотека — перелік усіх матеріалів, виявлених з певної тематики.

Існує три види каталогів:

  • абетковий;

  • систематичний;

  • предметний.

Абетковий каталог дозволяє встановити, які твори того чи іншого автора, відомого дослідникові, наявні у бібліотеці.

У систематичному каталозі картки згруповані в логічному порядку відповідно до галузей знань, за допомогою яких можна з’ясувати, які саме твори наявні у бібліотеці, та підібрати необхідну літературу. Послідовність розташування карток систематичного каталогу завжди відповідає певній бібліографічній класифікації.

Відомі дві універсальні системи:

  • універсальна десяткова класифікація (УДК);

  • бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК).

В основу універсальної десяткової класифікації (УДК) покладено принцип розподілу, у відповідності до якого вся сукупність знань та напрямів наукової діяльності умовно розділена на десять відділів, кожен із яких поділяється на десять підрозділів, які також мають розподіл на десять додаткових розділів, отримуючий власний цифровий індекс. Ця система є основою бібліографічних та реферативних видань для організації систематичних каталогів науково-технічних бібліотек.

УДК є міжнародною системою класифікації друкованих творів і документальних матеріалів, що відповідає таким вимогам, як міжнародність, універсальність, мнемонічність та надає можливість відображення новітніх досягнень науки і техніки без будь-яких суттєвих змін у її структурі.

УДК використовується для організації як вузькоспеціалізованих довідково-інформаційних фондів, так і багатогалузевих, та охоплює всі області людських знань. Її розділи органічно пов’язані між собою, і зміни одного розділу вимагають змін в інших розділах.

В основі структури УДК — принцип десяткових дробів. Для позначення відділів застосовуються арабські цифри, зрозумілі у всіх країнах, що робить УДК загальнодоступною міжнародною системою. Десятковий принцип структури дозволяє безмежно розширювати її шляхом додавання нових цифрових позначень до існуючих, не змінюючи системи в цілому.

Індекси УДК побудовані так, що кожна наступна цифра, що приєднується до індексу, не змінює попереднє значення, а лише уточнює, визначаючи більш конкретне поняття.

Таблиці УДК поділяють на основні та допоміжні.

Крім того, до УДК належать алфавітно-предметний покажчик, методичні вказівки до багатьох розділів, а також знаки, за допомогою яких здійснюється побудова індексу.

Основна таблиця містить у собі поняття, специфічні для певних галузей науки, техніки, мистецтва тощо. До допоміжних таблиць віднесені повторювані поняття, загальні для всіх або багатьох розділів (загальні визначники), або ті, що застосовуються лише в одному розділі (спеціальні визначники).

Відповідно до десяткової системи всю сукупність знань розділено на десять основних класів:

0. Загальний відділ.

  1. Філософія. Психологія.

  2. Релігія. Теологія.

  3. Суспільні науки. Статистика. Політика. Економіка тощо.

  4. (Вільний)

  5. Математика та природничі науки.

  6. Прикладні науки. Медицина. Техніка.

  7. Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво. Ігри. Спорт.

  8. Мова. Мовознавство. Художня література. Літературознавство.

  9. Географія. Біографія. Історія.

Кожен з цих класів поділяється на 10 розділів, кожен із яких у свою чергу поділяється на 10 підрозділів. Для полегшення читання і для кращої наочності після кожного третього знака ставиться крапка.

Так, наприклад, загальний відділ має такі підрозділи:

00 – Загальні питання науки і культури.

001.8 – Методологія.

001.817 – Підготовка та оформлення доповідей і дисертацій.

001.89 – Організація наукової та науково-дослідної роботи.

001.891 – Наукові дослідження. Методи дослідження.

Розділ класу 7 – Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво. Ігри. Спорт — має підрозділи, що розкривають його змістовну наповненість, а саме:

71 – Планування у межах адміністративно-територіальних одиниць. Ландшафти, парки, сади.

72 – Архітектура.

73 – Пластичні мистецтва.

74 – Прикладне мистецтво. Художні промисли.

75 – Живопис.

76 – Графічні мистецтва. Графіка.

77 – Фотографія, кінематограф та подібні процеси.

78 – Музика.

79 – Видовищні мистецтва. Розваги. Ігри. Спорт.

Кожен із підрозділів також має власну підструктуру, що уточнює та розкриває його, а саме:

7.01 – Теорія та філософія мистецтва. Принципи композиції, пропорції, засоби оптичних ефектів.

7.012 – Дизайн. Композиція.

7.014 – Ордери.

7.014.3 – Тосканський ордер.

7.014.4 – Доричний ордер.

7.03. – Періоди та фази мистецтва. Школи, стилі, віяння.

7.032 – Мистецтво Стародавнього світу. Античні стилі.

7.032(37) – Стародавнього Риму.

7.032(37)’01 – Раннього Риму.

7.032(37)’02 – Класичного Риму.

7.032(37)’04 – Пізньої Римської імперії й т.д.

78 – Музика.

78.01 – Естетика. Філософія. Смак. Теорія музики.

78.08 – Характеристики, види музичних творів. Форми музичних творів.

78.081 – Окремі частини інструментальних творів.

78.083 – Жанрові форми.

781 – Теорія музики. Загальні питання.

781.2 – Загальна теорія музики.

781.4 – Гармонія. Контрапункт. Мелодія.

781.5 – Музичні форми. Види музичних творів.

782 – Театральна музика. Опера.

784 – Вокальна музика і т.д.

УДК має великий набір різних знаків (символів), основне призначення яких – фіксування відношень між поняттями, відображеними в документах, та утворення правильного пошукового образу, що забезпечує повноту та точність пошуку інформації.

Знак приєднання +(плюс) означає наявність у документі двох і більше формальних особливостей і застосовується для з’єднання як основних індексів, так і визначників.

Знак поширення / (скісна риска) призначений для скорочення нотації (умовних позначень) при збереженні логічності ділення і для узагальнення ряду послідовних індексів, які не мають у таблиці загального (родового) індексу. Застосування знака поширення веде до розширення значення індексу УДК.

^ Бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК).

За класифікацією ББК науки розташовується в певній послідовності. Класифікація починається з суспільних наук, а далі науки розташовуються у послідовності об’єктів, що вивчаються: природа, суспільство, мислення. Прикладні науки — технічні, сільськогосподарські, медицина й інші уміщені між суспільними науками.

Такий індекс розподілу складається з літер абетки:

  • А – суспільні науки;

  • Б – загальні науки:

    • фізико-математичні;

    • хімічні;

    • науки про Землю;

    • біологічні та інші.

Крім того, основні таблиці ББК відображають розподіл цілого на частини: родових понять —на видові, структури — на складові її елементи, де індекси отримують своє значення.

Організація систематичного каталогу.

Прийнята в такому каталозі класифікаційна система передається за допомогою карток-роздільників, на яких пишуться індекси та назви відділів, рубрик від загальних понять до конкретних з урахуванням деталізації того чи іншого розділу класифікації.

На самому полі картки-роздільника пишеться перелік розділів, у яких розкривається зміст даного індексу. Усередині кожної рубрики картки можуть бути розставлені за алфавітом (прізвища авторів) або за роком видання книги.

У предметному каталозі бібліографічні записи розташовані за алфавітом предметних рубрик. Такий каталог використовується для підбору матеріалів із вузькоспеціалізованих питань.

Завданням предметного каталогу є групування літератури за її змістом, але на відміну від систематичного, література у ньому об’єднана єдиними рубриками, незалежно від того, з яких позицій вона викладена.

У предметному каталозі в єдиному місці зосереджені матеріали, які у систематичному були б розкидані в різних місцях.

Про вибір літератури частіше говорять, що мова йде про багатоманітність, але однорідну. Щоби вибрати необхідну літературу, треба знати ієрархію складності навіть однорідної тематики.

Оскільки мова йде про систему, тому правильніше говорити не про вибір, а про систематичний пошук наукового джерела:

  • ознайомлення з книгою: автор, назва, видавництво, рік видання, анотація на видання, зміст, авторська передмова, довідково-бібліографічний апарат;

  • аналіз джерела;

  • реферування, ведення карток;

  • тезисний виклад матеріалу.

Виокремлення словника (або складання власного) вживаних термінів та ключових слів як для пошуку, так і для констатації факту.

Для науковця-початківця, яким є студент під час написання своїх перших наукових досліджень, складно виокремити необхідну інформацію з великої кількості джерел у короткий термін. Існують різні методики опрацювання джерел, що допоможуть виокремити головне без глибокого занурення у його зміст, тим більше у тих випадках, коли опрацюванню підлягає велика кількість літератури.

Необхідно співставити назву джерела із тематикою обраного дослідження. У разі, якщо вони співзвучні, обрати той розділ, що безпосередньо розкриває проблему, яка досліджується.

Вагомим є вибір аспекту дослідження, оскільки досліднику-початківцю складно буде охопити проблему у цілому. Важливо орієнтуватися на праці вже відомих авторів, які достатньо глибоко й ґрунтовно вивчали проблему, мають публікації, монографічні дослідження та власний шлях у науці. Саме такі праці часто стають методологічною базою наукового дослідження, оскільки в них чітко визначено вивчені питання та окреслено перспективність подальшого шляху дослідження, виокремлено різні аспекти проблеми, що вивчається тощо.

Бібліографія джерел надає матеріалу, у якому відображено позицію автора та інформацію про вже відомі дослідження з визначеної проблеми.

Перше речення абзацу, як правило, відображає зміст у цілому, тому для розуміння головної думки достатньо прочитати початкове речення. У разі, якщо думка, висловлена у тексті, розкриває суть обраної проблеми, необхідно її законспектувати із посиланням на джерело та автора.

Під час опрацювання літературних джерел необхідно скласти бібліографічний покажчик видань, які опрацьовано, що у майбутньому не лише збереже час у складанні бібліографії власного дослідження, а й систематизує дослідницьку роботу.

Сьогодні значно спростився пошук наукової інформації за рахунок електронних каталогів, що існують у більшості бібліотек, у яких представлено:

  • електронний алфавітно-предметний покажчик;

  • електронний систематичний каталог авторефератів;

  • електронний каталог статей (книг) тощо.

Пошук документів в електронному каталозі здійснюється швидше й ефективніше. Розглянемо автоматизовану систему пошуку необхідного джерела. Наприклад, необхідно знайти документ із конкретною назвою. Для цього необхідно увійти у систему каталогу та вибрати меню „Каталог”. На моніторі відкриється вікно „Каталог”.

Каталог може налічувати сотні тисяч записів та кілька тематичних каталогів, побудованих за різними принципами класифікації, тому вікно при відкритті автоматично не заповнюється.

Для того, щоби відкрити потрібний тематичний каталог, необхідно обрати меню „Тематичний розділ” та натиснути клавішу „Знайти”. Після цього на екрані монітору з’явиться меню тематичного розділу, у якому необхідно вибрати потрібний підрозділ.



На моніторі з’явиться діалогове вікно, яке необхідно відкрити, із переліком загальних тем каталогу, де можуть знаходитися необхідні документи.



У разі, якщо електронний варіант запропонованої теми існує, її можна відкрити. Для цього необхідно підвести курсор мишки та назву теми і натиснути клавішу.

Таким чином, користувач може продовжувати пошук все детальніше, уточнюючи необхідну йому назву теми, і, в разі якщо вона має електронний варіант, відкрити її для ознайомлення.

Отже, електронний каталог є швидким і зручним засобом віднайдення необхідної інформації з даної проблематики, що дозволить не лише ознайомитися із нею, а й охопити у цілому весь спектр існуючих джерел.

^ 5.3. Оформлення бібліографічного опису

Список літератури розміщують одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті, в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, в хронологічному порядку.

Зразок оформлення бібліографічного опису

  1. Підручника, навчального посібника (один, два або три автори): Орлов В.О., Зощук А.М. Сільськогосподарське водопостачання та водовідведення: Підручник.– Рівне: НУВГП, 2004.– 204 с.

  2. П’ять і більше авторів: Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник. У 2-х ч. / За ред. С. Будаговської.– 3-є вид.– Київ: Основи, 2003.– 516 с.

  3. Словника: Українсько-німецький: Посібник для ЗОШ та ВНЗ / За ред. Е.І. Лисенко.– Київ-Ірпінь: Перун, 1997.– 640 с.

  4. Збірника наукових праць: Вісник. Педагогіка. Сучасні технології навчання: проблеми та перспективи. Зб. наукових праць. Вип. 5(24). Ч.1.– Рівне: НУВГП, 2003.– 254 с.

  5. Статті зі збірника: Горбачук Д.А. Фінансовий механізм забезпечення соціальних ризиків. // Вісник НУВГП: Зб. наук. праць. Вип. 4(17). Економіка.– Рівне, 2002.– С. 9-14.

  6. Статті з журналу: Захарін С.В. Кредитування інвестиційної діяльності // Фінанси України.– 2004.– №4.– С. 97-105.

  7. Розділу книги: Історичний розвиток податкової системи в Україні // Нариси з історії оподаткування. / Н.В. Нечай.– К., 2002.– С. 48-140.

  8. Нормативних документів: Земельний кодекс України: Закон України від 13 березня 1992 р. №2196-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992.– №25.– ст. 354.– С. 743-786.



^ 5.4. Мова та стиль наукового дослідження

Найважливіше місце в науковій праці відведені мовно-стилістичній стороні, тобто, мова та стиль склалися під впливом так званої інтерпретації тексту мовою науки, у якій випрацювалися певні традиції, правила, вимоги.

Найбільш об’єктивним є формально-логічний виклад, що знаходить своє втілення у системі мовних зворотів. Науковий виклад складається з суджень, метою яких є доказ істин, що повинні бути доведеними, тому для наукового тексту характерним є завершеність, змістовна цілісність, логічність та лаконічність. Найважливішим засобом вираження логічного зв’язку є спеціальні функціонально синтаксичні засоби зв’язку, що вказують на послідовність розвитку думки.

Слід використовувати такі вислови, що відображають причинно-наслідковий зв’язок, як наприклад:

  • тому, відповідно до чого;

  • внаслідок того, що;

  • у зв’язку із тим, що;

  • крім цього й т.д.

Перш ніж перейти до іншої думки, слід звернутися до таких висловів:

  • перш ніж вказати на;

  • слід розглянути;

  • зупинимось на й т.д.

Висновки слід починати такими зворотами:

  • таким чином;

  • на завершення;

  • вищесказане дозволяє зробити такі висновки;

  • узагальнюючи, слід визначити й т.д.

Саме такі „мовні кліше” говорять про логічність думки, запобігають хибним повторам, допомагають уникати висловів, що не стосуються наукового дослідження, скеровують хід думки, дотримуючись правил ведення наукового пошуку відповідно до розділів дослідження.

Науковий термін — не просто „кліше”, а вираз сутності даного явища, тому слід з великою увагою обирати наукові терміни та визначення.

Не слід змішувати в одному тексті різну термінологію, слід пам’ятати, що кожна наука має лише їй притаманну термінологічну систему. Крім того, не слід використовувати слова-професіоналізми, що не є визначеннями наукових понять, а є умовними диференційованими поняттями, які використовуються у вузькоспеціалізованому середовищі і зрозумілі лише певному колу спеціалістів.

Фразеологія наукової прози також є специфічною, адже вона зобов’язана виражати логічний зв’язок між частинами вислову.

Оскільки наукова мова характеризується чіткою послідовністю, але всі компоненти тісно пов’язані один з одним, то для тексту наукового дослідження, що потребує складної аргументації та виявлення зв’язків різних рівнів, характерними є речення з чіткими синтаксичними зв’язками:

  • між тим;

  • замість того, щоби;

  • в той час як;

  • після того як;

  • поряд з тим;

  • в результаті;

  • відповідно до і т.д.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні речення, що пояснюються конструкцією тексту, у якому виражено умовні зв’язки, що мають чітку схему та допомагають побудувати хід думки, у той час як у складносурядних реченнях його складові дуже легко підлягають трансформації відповідно до будови речення.

Безособові речення використовуються у наукових текстах при описанні фактів, явищ, процесів. Науковій мові притаманні і так звані стилістичні особливості.

Об’єктивність викладу — основна стильова риса такої мови, що випливає зі специфіки наукового пізнання, прагне встановити наукову істину, звідси й наявність в тексті вставних конструкцій, що вказують на ступінь вірогідності.

Завдяки таким словам той чи інший факт можна представити як вірний або як можливий, або як той, що є вірогідним.

Обов’язковою вимогою об’єктивності викладу матеріалу є джерело, на яке посилається автор, та ким висловлена та чи інша думка. У тексті ця умова реалізується, використовуючи спеціальні вставні слова та словосполучення як:

  • за такими даними;

  • на думку такого автора та ін.

Саме такі сталі конструкції допомагають сконцентрувати думку лише на самій дії, залишаючи поза увагою особистість дослідника. Таким чином, мовний стиль наукового викладу матеріалу є безособовим монологом.

Іншим правилом наукового викладу матеріалу є ясність, лаконічність, чіткий зміст, не використання термінів-синонімів. Огляд літератури та висновки повинні довести, що обрана тема є маловивченою та потребує ґрунтовного дослідження. Матеріали огляду повинні бути систематизовані, що визначає ступінь розкриття тематики.

Наукове дослідження у вищій школі є, насамперед, кваліфікаційною роботою, тому слід звернути увагу на мовностилістичну культуру дослідника, що визначає і рівень його загальної культури. Мова та стиль наукового дослідження виокремилися під впливом „наукового етикету”, суть якого полягає в інтерпретації різних точок зору на певну проблему з метою з’ясування істини.

Для наукового тексту характерним є змістовна лаконічність, завершеність логічних зв’язків, цілісність та послідовність розвитку думки. На рівні цілого тексту визначальними характеристиками наукового тексту є:

  • цілеспрямованість;

  • відсутність емоційно забарвлених елементів мови;

  • наявність точних висловлювань;

  • наявність спеціальної термінології, яка у лаконічній формі дає розгорнуті визначення або змістовні дефініції явищ, процесів, понять.

Особливістю наукової мови є відсутність експресії, унаслідок чого домінуючою формою оцінки результатів дослідження є констатація фактів.

Наукова мова характеризується чіткою логічною послідовністю, де усі частини єдиного цілого взаємообумовлені.

Широко використовують пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії. Так, наприклад:

  • у даній статті розглянуто...;

  • виокремлено такі функції...;

  • з’ясовано необхідні умови тощо.

У науковій мові превалюють складні сполучникові речення на зразок:

  • завдяки тому, що;

  • між тим, як;

  • замість того, щоб;

  • внаслідок того, що;

  • після того, як;

  • у той час, як;

  • від того, що...і т.д.

Іншими умовами наукового тексту є ясність, доступність та зрозумілість. Головним в оформленні наукового тексту є зрозумілість викладеного матеріалу, але без популяризації та зайвої „науковості”.

^ 5.5. Етика дослідника

Розмірковуючи над історією науки, усвідомлюючи шлях, який вона пройшла за майже 3000років —від Фалеса до наших днів — не можна пройти повз тематику особистості вченого, його професійної етики.

Термін „етика” походить від давньогрецького — , що означає звичай, характер, образ думок та отримав визнання у працях Аристотеля. Латинським аналогом цього терміну є mosmores — звичай, характер, поведінка. Звідси поряд із грецьким —  — з’являється латинське — moralitas — мораль, ступінь моральності людини. Ці терміни у своєму первісному значенні співпадають, однак, у процесі розвитку культури терміни „етика” та „мораль” наповнюються різним змістом.

Предметом етики є мораль та наука про неї, що змінювалася впродовж століть. Протягом античності етика залишалася вченням про доброчинність, про такі якості людини, що виражають міру його влади над самим собою та вміння спілкуватися із іншими.

Етика розумілася і як вимогливість до себе. Так, римський поет ^ Фланк Квінт Горацій вважав, що перш ніж почати писати, треба навчитися добре мислити.

У Середньовіччі основний напрям етики змістився із суб’єктивних проявів моральності вивчення її об’єктивованих форм. Вона обґрунтовує критерії добра й зла, описує моральні закони, систематизує їх у норми. Внутрішній світ людини розглядався в основному під кутом зору дотримування моральних норм.

Етика нового часу визнає самоцінність особистості, що поєднується із визнанням незалежності індивіда. Англійський астроном, механік, фізик та математик Ісак Ньютон указував, що геній — це думка зосереджена у вірному напрямку. Пошуки Нового часу завершуються чітким виокремленням у межах філософського знання етики як науки, теорії моралі. Для визначення кола теоретичних та практичних проблем, що пов’язані із мораллю тої чи іншої професії, застосовується термін „професійна етика”. Етика не дає готових „рецептів” або „канонів поведінки” вченого, а ставить його перед вибором. Роль етики як науки полягає у тому, щоби навчити знанню професійної етики, розкрити моральні й ціннісні критерії наукової діяльності. Французький письменник Анатоль Франс указував, що істинний вчений не може не бути скромним, оскільки чим більше він зробив, тим ясніше для себе бачить, як багато ще залишилося зробити.

Етика науки вивчає принципи, якими керується вчений у своїй пізнавальній діяльності, а також поведінці в науковому колективі, його стосунках із суспільством в цілому. Щодо специфіки дисципліни, то етика наукового пізнання може представлятися для конкретних наук як метанаукова дисципліна. Як зазначав В.І.Вернадський, зріст наукового знання у XXст. призвів до знищення меж між різними науками, тому вчені більше зосереджують свою увагу на проблематиці, ніж на конкретній галузі знань. З’явилася велика кількість дисциплін інтегрального характеру, що поєднали у собі різні науки, підходи, методики тощо. У зв’язку із цим виникли проблеми соціально-етичні, морально-гуманістичні, роздуми над якими стали загальними в духовному розвитку людства, гуманістичної культури загалом.

Особливий зміст гуманістичної проблематики полягає у її діалогічності, що передбачає активність духовної діяльності людини, її відповідальність за винаходи, об’єктивна оцінка цих явищ. Наука сьогодні — це діяльність не лише окремих дослідників, але й цілих колективів, науково-дослідних лабораторій, інститутів, що використовують значні матеріальні та інтелектуальні ресурси, найскладнішу техніку, експериментальну базу. У будь-якій сфері знання перед вченими постають складні завдання. Вирішуючи цілий спектр наукових проблем вони обирають найбільш перспективний напрям у дослідженні. Саме у таких ситуаціях виникає моральний аспект вибору, що, до деякої міри, контролює розвиток і самої науки. Учений постає перед дилемою, якому з наукових напрямів слід віддати перевагу, думку якого вченого узяти за провідну, із чим погодитися, а з чим посперечатися, які з наукових напрямів є перспективними, а які є хибними. Це проблема морального вибору молодого вченого, без якої не існує етики науки.

Молодий вчений повинен усвідомлювати не лише власну зацікавленість в обраному напрямі свого дослідження, а й ефективності вирішення обраної проблеми для науки. Це є закономірним, оскільки суспільство у визначальних сферах виробництва фінансує великі проекти і, врешті решт, робить свій остаточний вибір серед найбільш перспективних проектів. Тож проблема етики науки не є абстрактною, а глибоко закорінена у гуманістичну культуру суспільства, має певну динаміку, тенденції розвитку.

Сучасна наука є важливою сферою не лише матеріального, а, насамперед, духовного розвитку суспільства, культурно-творчого фактора виховання особистості. Наука ХXIст. усе більше уваги приділяє суб’єкту своєї діяльності — людині, співвідноситься із якостями та потребами самої людини, яка у єдності її соціальних та біологічних якостей стає об’єктом сфери пізнання. У зв’язку із цим виникає тенденція соціально-етичного урегулювання результатів науки на рівні самосвідомості вченого, його моральної відповідальності. Ця тенденція пов’язана із внутрішніми змінами самої науки, розумінням її ролі у системі гуманістичної культури суспільства.

Складний характер соціальних зв’язків та відносин сьогодення як ніколи накладає свій відбиток на проблеми, якими займається наука, визначає їх масштабність, адекватність процесам, що відбуваються у суспільстві, вплив на природу та людину, їх взаємодію, співвіднесеність із практичною діяльністю людства тощо. Це стосується усіх сфер наукової діяльності людини, і зокрема, сфери гуманітарної, де сенс існування людства визначається її ставленням до минулого — спадщини, у якій коріняться паростки майбутнього. Отже, для науки — як форми розвитку культури — характерним є не лише її зовнішня обумовленість, а й внутрішня значимість, завдяки чому вона стає полем реалізації прагнень людини, її здібностей та устремлінь.

Наука сьогодення в її взаємодії з іншими соціальними інститутами виконує у суспільстві певні функції, зокрема:

  • культурно-світоглядну;

  • виробничу;

  • прогнозуючу тощо.

Великі вчені минулого прагнули від науки відповіді на питання про сенс життя, його місце у всесвіті тощо. Світоглядна функція сучасної науки визначається специфікою часу, його потребами, впливом науки на людину й суспільство, у якому актуалізуються ці питання.

Наукове знання — це завжди новий крок у непізнане. Наукова діяльність — це завжди діяльність цілеспрямована, усвідомлена, що набуває морально-етичного, ціннісного змісту. Тож наука виступає як пізнання людиною і самої людини, у чому сфокусовано усі тенденції сучасної науки. Розглядаючи той чи інший феномен культури минулого, дослідник ставить перед собою завдання не лише з’ясувати той чи інший конспект проблематики, не лише дати характеристику тому чи іншому явищу, а й з’ясувати середовище, у якому цей процес відбувається, і саму особистість, яка творила це середовище.

Наука — це не лише сума знань, але й творчість. Відповідно до цього наука пов’язана із основними етичними категоріями, зокрема істиною та гармонією. Наука хоча сама по собі не створює етичні цінності, але розкриваючи об’єктивну істину дає принципи, які слугують людині для певних цілей.

Наука — це і спосіб пізнання. Давньоримський політичний діяч, філософ та письменник Сенека Луций Антей виголошував, що світ — це лише школа, у якій ми вчимося пізнавати. Наукова діяльність формує конкретний тип особистості, створює етичні цінності й разом із тим цілий спектр етичних характеристик цієї діяльності. Слід пам’ятати, що наука, за висловлюванням російського філософа та літературознавця Дмитра Івановича Писарєва, формує не спеціального дослідника, а людину, яка загартовує свій розум та керується ним у всіх випадках життя.

Велика кількість учених вказує на спеціальну відповідальність та етико-гуманістичну позицію науковця. Зв’язок між науковим знанням та етикою не лежить на поверхні, а носить більш глибокий характер. Вчений не знімає з себе відповідальності за те, яким чином функціонують у суспільстві ті чи інші знання. Французький письменник-гуманіст Франсуа Рабле казав: „Знання без совісті — це крах душі”. Адже у цьому зв’язку виникає проблема „наука — етика — гуманізм”. Російський фізіолог та медик Іван Михайлович Сєченов вказував на те, що моральні якості людини та його світогляд визначають справжнього вченого.

Діяльність вченого не обмежується лише дослідженнями, а включає в себе і викладання, інформаційну роботу як пошук інформації, що необхідна для постановки дослідницького завдання, і редагування, і рецензування й інші види наукової діяльності. Вчений нерідко виступає у ролі консультанта або експерта при вирішенні тих чи інших проблем. Такий діапазон діяльності вченого є закономірний процес.

Наука як діяльність направлена на пошук істини. Французький філософ Мішель де Монтень казав: „Ми народжені для пошуку істини”, а Френсіс Бекон, англійський філософ, стверджував, що немає радості вище за ту, яку дає вивчення істини.

Відносини між наукою та етикою не обмежуються застосуванням наукових результатів. Ще давньогрецький філософ, поет та лікар Емпедокл говорив: „Разум растёт у людей в соответствии с мира познаньем”.

У зв’язку із цим постає питання, чи існують етичні стандарти, якими би міг користуватися вчений. Так, наприклад, етична спрямованість науки повинна засуджувати поведінку вченого, якщо вона в угоду корисним цілям та інтересам й порушує „норми” дослідження. Німецький мислитель Йоганн Вольфганг Гете вказував на те, що істина покидає будь-кого, якщо він поступає нечесно.

Об’єктом відповідальності стають не лише результати науки на практиці, але й самі процеси дослідження, внутрішній світ науки, зокрема, тематика наукових досліджень, процес дослідження та його результати, характер висунутих проблем та проведених експериментів. З іншого боку, це вже не просто наука, що розглядається у цілому, а окремі наукові дисципліни, проблемні області у науці, дослідницькі групи та окремі індивідуальності — вчені. Справжній вчений, на думку Ньютона, повинен віддати життя на пошук істини — науці.

Ще однією проблемою є конкретно-історичний підхід до науки, яку слід розглядати в контексті певного історико-культурного часу, на певному етапі її розвитку, з урахуванням тих можливостей та впливу на людину, які вона здатна реалізувати. Нарешті слід констатувати, що і на сьогодні, проблема „наука – етика” має більше невирішених питань, ніж готових відповідей та рішень. Попри все, етико-гуманістична свідомість вчених, їх соціальна відповідальність перед людством залишається актуальною.

Етика науки не спроможна сама по собі дати вченим своєрідний компас, що дозволяв би дотримуватися лише вірних правил в океані невідомого. Тож етика науки не може виконувати ролі етичного кодексу у широкому розумінні, тому що сама залежить від багатьох чинників: моральних, конкретно-історичних, ціннісних тощо. Етика пізнання не може бути самодостатньою і тим більше вищою цінністю, мірою та гарантом тому, що сама об’єктивна істина, що досягається у ході наукового пізнання, має відносний і, водночас, конкретний характер. Наші уявлення про гуманне, добре чи зле мають завжди конкретно-історичний, змінний характер. Аристотель був правий, коли вважав сумління початком мудрості.

Наукова діяльність має великий вплив на мораль та етику в цілому, підкоряючись усебічному розвиткові людини. Результатом наукової діяльності є нове, ще не відоме, унікальне. Як вид інтелектуальної діяльності, у якій превалює творче начало, наукова діяльність майже не піддається характеристиці з точки зору матеріальних затрат. Часові межі наукової праці також майже не підлягають вимірюванню.

Думка завжди працює над вирішенням тої чи іншої проблеми, навіть, коли вчений не знаходиться у кабінеті чи лабораторії, що вказує на творчий характер наукової діяльності.

Досить серйозною є проблема професійної адаптації молодого вченого, його орієнтацій та уподобань, обрання проблематики дослідження. Саме науковий колектив повинен допомогти молодому науковцю прийняти важливе рішення, підказати вибір як проблематики, так і теми майбутнього дослідження. Важливим є роль наукового керівника, який повинен не лише керувати науковим дослідженням, а й допомогти його становленню як науковця. Науковий керівник повинен чітко усвідомлювати відповідальність, яку він несе за молодого пошуковця. Головними якостями вчителя повинні бути наукова щедрість, відвертість, терпимість тощо.

Для тих, хто шукає вигоди у заняттях наукою, слід нагадати легенду про молодого учня, який прийшов навчатися до Евкліда. Перше, що він запитав: „Чи буде мені користь від цього навчання?”. Евклід наказав дати йому гріш та відіслати додому, промовивши: „Він шукає користі, а не знання”.

Давньогрецький мислитель Аристотель казав: „...Мислення є стражданням”. З ім’ям Аристотеля пов’язують афоризм, що є яскравим прикладом об’єктивного, безкомпромісного рішення, яке має прийняти вчений, навіть не зважаючи на авторитети, якщо цього вимагає істинність наукового знання. Вислів: „Платон мені друг, але істина дорожче” був виголошений Аристотелем з приводу діалогів Платона „Тімей” та „Критій”, у яких йдеться про Атлантиду як достовірний факт. Власне у вірності цих свідчень не був переконаний Аристотель. Сама легенда про Атлантиду корінням своїм уходить в давньогрецьку філософію. Платон, посилаючись на свідчення олександрійських жерців, виклав історію Атлантиди, текст якої не перевищував 25 сторінок. Згадаймо, Аристотель вступив у Платонівську Академію в 17 років, у той час, коли його вчителю — Платону — було 60. Упродовж 20 років Аристотель був найкращим учнем Платона, що не завадило їм усе ж таки розійтися у поглядах як наукових, так і політичних.

Але мова йде навіть не про те, чи був об’єктивний Аристотель у своїй недовірі до історії Атлантиди, а про мораль учня й вчителя, повагу й гідність, яку вони відчували один до одного.

Талант Аристотеля — універсальний, і мав прояв у різних галузях знань: логіці й економіці, географії та астрономії, математиці та фізиці, зоології й ботаніці. Учення Аристотеля було настільки популярним, що його було визнано християнською церквою та викладалося в університетах. Крім того, він був людиною високоморальною як істинний геній.

Великі імена минулого і сучасності, які вписані у велику книгу гуманістичної культури людства, були не лише геніями, а й людьми гуманними, високоморальними, істинними вченими. Мішель де Монтень вказував, говорячи про філософів древності, що вони великі як у своїй мудрості, так і у своєму житті.

Без спадковості, без вивчення традицій не можна уявити собі творчу діяльність вченого. Німецький поет та публіцист Генріх Гейне писав: „Один алмаз полірує інший... Так само філософія Декарта ні в якому випадку не породила філософію Спінози, а лише сприяла її появі”. Це вказує на те, що в науці відбувається процес спадковості не лише знань, а й наукових шкіл, напрямів, посилання на які робить честь як вчителю, так і учню.

2500 років тому великий філософ античної Греції Фалес Мілетський, який був першим геометром, фізиком, астрономом, за авторитетним свідченням Плутарха, Плінія та інших, заповідав своїм учням правило, що отримало назву „авторського права” та є складовою етичного кодексу вченого-творця. Ігнорування принципу об’єктивності у науковому дослідженні чи при виконанні експерименту, узагальненні отриманих даних або формулюванні висновків є відхиленням від норм етики. Адже норми професійної етики є гарантом об’єктивності. Організаційні, юридичні, логіко-методологічні норми слугують, водночас, цінностями процесу пізнання та не можуть бути реалізовані без внутрішньої, морально-психологічної спрямованості вченого, без прийняття їх у якості внутрішніх нормативів та цінностей.

Норми професійної етики відіграють велику роль у взаємовідносинах між різними науковими колективами, школами, напрямами. Російський фізик Микола Іванович Вавилов указував, що в науці не можна бути диктатором, інакше вона перестане бути наукою.

Молодий науковець знайомиться із певними нормами оформлення текстового матеріалу дослідження, у якому важливу функцію відіграють посилання на джерела. Апріорі є думка, що науки не було б, якби кожен з науковців не вивчав попередній досвід, результати вже проведених досліджень, без врахування яких неможливим стає крок уперед. Ще Аристотель у своїй праці „Метафізика” зауважив, що справедливо бути вдячним не тільки тим, чиї думки ми розділяємо, але й тим, хто висловився не так глибоко, поверхово, оскільки усі вони разом сприяли істині. Тож, науковий прогрес неможливий без засвоєння вже відомих результатів, ідей, вираженням чого є обов’язкове посилання на них у тексті.

Правила цитування виражають не лише вимоги логіки, „техніки” викладу, а виступають водночас і етико-естетичними нормами, є відображенням культури дослідника. Але цитати в тексті наукового дослідження слід використовувати у контексті змісту роботи, як підтвердження думки. Не можна використовувати лише окремі фрази зі змісту думки, що призводить до хибних результатів. Цитування повинно бути виправданим змістом роботи, та не слугувати „компліментом” на адресу майбутнього рецензента. Таким чином, цитування обумовлене змістовною та логічною необхідністю наукового дослідження. Незнання цих правил не позбавляє молодого дослідника відповідальності за такі недоліки. Тому під час написання наукової роботи необхідним є вивчення якомога повніше обраної тематики в розмаїтті її аспектів, думок різних авторів, що вказує не лише на компетентність, а й етику молодого дослідника. Аристотель указував, що спочатку треба збирати факти, а вже потім пов’язувати їх думкою.

Є ще один бік проблеми, пов’язаний з аналізом не самого творчого процесу, а й результатів і, зокрема, друкованих праць. Так, на думку багатьох вчених, публікації виконують досить складні функції:

  • фіксують результати певного етапу наукового дослідження;

  • систематизують та узагальнюють його результати;

  • визначають вже досягнуті та перспективні шляхи дослідження;

  • виголошують особистий внесок дослідника у вирішенні тої чи іншої проблеми тощо.

^ 5.6. Захист авторських прав

З нашої точки зору результати студентських наукових досліджень у вигляді курсових, дипломних та магістерських робіт — це інтелектуальна власність авторів, яка підлягає юридичному захисту.

Авторські права захищаються Законом України „Про авторське право і суміжні права”, введений в дію Постановою Верховної Ради №3793-XII від 23.12.93р.

Цей закон охороняє особисті немайнові і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва — авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення — суміжні права.

^ Автор — фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір (ст.1).

Ім’я автора — сукупність слів чи знаків, що ідентифікують автора: прізвище, ім’я та по батькові; псевдонім автора; прийнятий автором знак (сукупність знаків).

^ Примірник твору — копія твору, виконана у будь-якій матеріальній формі (ст.1).

Похідний твір — твір, що є творчою переробкою іншого існуючого твору, без завдання шкоди його охороні (анотація, адаптація, аранжування, інша переробка твору) чи його творчим перекладом на іншу мову (ст.1).

^ Службовий твір — твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем (ст.1).

Первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення (ст.7).

Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права. Цей знак складається з таких елементів (ст.11):

  • латинська літера „С”, обведена колом, — ;

  • ім’я особи, яка має авторське право;

  • рік першої публікації твору.

Знак охорони авторського права проставляється на оригіналі на кожному примірнику твору.

Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір (ст.13).

Автору належать особисті немайнові права: вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках; вибирати псевдонім і вимагати його зазначення замість справжнього імені автора на творі і його примірниках; вимагати збереження цілісності твору. Особисті немайнові права не можуть бути передані іншим особам (ст.14).

До майнових прав автора належать: виключне право на дозвіл або заборону використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами (ст.15).

Авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору. Виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) між автором і роботодавцем (ст.16).

За створення і використання службового твору у вигляді підручників, навчальних посібників автору належить авторська винагорода, розмір та порядок якої встановлюється трудовим договором (контрактом) або Колективним договором (ст.16).

Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори (ст.18).

Вільне відтворення твору допускається без згоди автора для аудиторних занять за умови, що обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті (ст.23).





Скачати 333.62 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації16.09.2011
Розмір333.62 Kb.
ТипКонспект, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх