Конспект лекцій філософія історія філософії. Антропологія культура І цивілізація icon

Конспект лекцій філософія історія філософії. Антропологія культура І цивілізація


2 чел. помогло.
Схожі
Програма фахового вступного випробування на навчання за окр...
Робоча програма з курсу "Філософія". Фізичний факультет (курс 4...
Навчальна програма дисципліни історія філософії для напрямків підготовки (спеціальностей):...
Робоча навчальна програма “ філософія (логіка, етика, естетика...
Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» архітектура...
Кафедра філософії...
Конспект лекцій...
Конспект лекцій...
Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисциплін Економічна інформатика для студентів...
План и семінарських занять зпол І толог І ї вінниця 2003 Плани до семінарських занять з...
М. Л. Мухортов конспект лекцій...
Питання з філософії для здачі екзамену кандидатського мінімуму...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
повернутися в початок
скачать

Деїзм, як релігійно-філософський світогляд, характерний для XVII-XVIII ст. Деїсти стверджували, що саме Бог створив світ, що Він дав світу закони і напрямок розвитку, а у подальший розвиток світу вже не втручається. Деїзм відстоював релігію природну і релігію розуму. Пантеїзм – це філософське вчення, прихильники якого ототожнюють природу і Бога. Природа розглядається як причина самої себе, як утілене Божество. Пантеїсти досить вільно витлумачують біблійні тексти. Вони думають, що, створивши із себе, – по подобі й образу своєму, – світ, Бог втілився в те, що оточує нас, і ніби зник у видимому нам цьому світі, ставши природою. Тому для пантеїста факт існування природи свідчить про те, що Бога більше немає навіть в якості першого начала

1.3. ^ ГНОСЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І ВИЗНАЧЕННЯ

Гносеологія – це філософське вчення про пізнання світу, або теорія пізнання. Як невід'ємна частина філософування, гносеологія присутня в будь-якому світогляді і пояснює відповідним чином проблеми пізнання, його природу і можливості. Гносеологія акцентує увагу на основних ступінях процесу пізнання і на їхньому взаємозв'язку, досліджує питання про відношення результатів пізнання до пізнаваної реальності.

Пізнання явищ оточуючої нас реальності і сукупності речей, що складають світ – це нагальна потреба мислячої людини. На певному етапі суспільного розвитку з'являються люди, для яких здобування знання, узагальнення результатів практики, передача знання у формі навчання іншого стають основною формою діяльності. Тоді відбувається відокремлення духовно-пізнавальної діяльності від предметно-почуттєвої. На цьому етапі вже і сама гносеологія стає для суб'єкта об'єктом пізнання.

Суб'єкт пізнання для філософії – це окрема людина, група людей, або навіть усе людство, які разом здійснюють цілеспрямовану пізнавальну діяльність. Об'єкт пізнання – це предмет, явище, фрагмент матеріального чи духовного світу, на який спрямовано пізнавальну діяльність суб'єкта. Взаємодія суб'єкта й об'єкта полягає в тому, що останній відображається першим. Це може відбуватися за допомогою органів почуттів, оскільки об'єкт спричиняє певні відчуття в суб'єкті. Однак для того, щоб пізнати об'єкт, недостатньо лише бачити, чути, сприймати дотиком і таке інше. Тут необхідне ще і розуміння, здатність узагальнювати, доводити розумом, доходити до сутності об'єкта пізнання.

У гносеології співіснують два підходи до пізнання об’єкта: сенсуалізм і раціоналізм.

Сенсуалізм спирається на первинність почуттєвого досвіду. Основними формами почуттєвого пізнання світу традиційно вважають почуття, сприйняття і уявлення. Почуттєве пізнання починається з почуття, як відображення будь-чого за допомогою органів почуттів. Матеріалісти ХIX-XX ст. зосередили увагу на суспільно-історичній складовій розвитку людських почуттів, стверджуючи, що всі п’ять наших органів почуттів несуть на собі відбиток всесвітньої історії. Так, око орла бачить далі, але також беззаперечно, що око людини бачить значно більше. Наші органи почуттів певною мірою соціалізовані, оскільки кожна людина в червоному бачить червоне (якщо не дальтонік), але в залежності від ступеня культури, освіти, середовища в якому вона розвивалась, вона може розрізняти відтінки червоного. Хтось може насолоджуватися мелодією, а хтось може почути в ній фальшиві ноти і відчувати дискомфорт. Тому почуття несуть у собі елемент суб’єктивності.

Для сенсуаліста почуття – основне джерело пізнання істотного в об’єкті, а наші знання він розглядає як результат наших почуттєвих вражень. Загальні поняття про речі і явища, на думку сенсуалістів, виникають шляхом відкидання особливостей конкретних речей і фіксування того загального, що характерно для багатьох речей і явищ. Дійсно, таке узагальнення має місце. Труднощі для сенсуаліста однак у тім, щоб зрозуміти, відкіля береться сила узагальнення, як виникає поняття про загальне й одиничне.

Раціоналізм у філософії прагне пояснити специфіку пізнання з позицій розуму (ratio). Загалом раціональне пізнання здійснюється у таких формах як поняття, судження та умовивід.

Поняттяце форма логічного пізнання, за допомогою якої відображаються загальні, істотні, необхідні властивості предметів або явищ. При уважному дослідженні змісту засобів спілкування людей виявляється велика кількість понять, що відображають безмежний світ зовнішнього, і не менш вражаючий світ її внутрішніх переживань і емоцій. Оскільки кожна річ, процес або явище мають якісну визначеність, то поодинці і у сукупності поняття відображають цю якісну визначеність. Формування понять має тривалу історію, яка продовжується й у наші дні у всіх сферах людської предметно-почуттєвої і духовної практики.

Певною мірою передумовою формування поняття є уявлення, як об’єктивований почуттєвий досвід, який доповнюється уявою і фантазією. У момент утворення уявлення сам об’єкт не знаходиться в контакті з органами почуттів. Відволікання від почуттєвого досвіду необхідно пов'язано з абстрагуванням і уявою. Зі сказаного можна зробити висновок, що виникнення поняття є ніби підсумком пізнання людиною світу. Саме тому поняття несе у собі різноманітні сторони об'єктивно існуючих речей і явищ, а також особливості емоційно-вольового й інтелектуально-логічного світорозуміння суб'єкта пізнання.

Можливість пізнання для раціоналіста, насамперед, пов’язана з існуванням загальних понять. Тільки опанувавши загальні поняття, людина здатна цілеспрямовано пізнавати світ. Природа загальних понять для раціоналіста лежить у самому розумі. Для Р.Декарта – це вроджені ідеї, щось на зразок вічних істин, з якими людина і народжується. Філософ-раціоналіст вважає істинним тільки те, що чітко і ясно пізнане, тобто те, у чому той, хто пізнає, не сумнівається, адже почуття дуже часто обманюють і подають спотворену картину світу. У переважній більшості і сенсуалісти, і раціоналісти віддають належне протилежній точці зору.

Агностицизм. Деякі філософи висловлюють сумнів стосовно можливості пізнання світу. Тих, хто категорично заперечують можливість пізнання світу, називають агностиками, а їх напрямок філософування називають агностицизмом. Агностики акцентують увагу на відносності наших знань, адже відомо, що досить часто в історії науки загальновизнані істини виявлялися оманою, і навпаки. Тому можна з певною мірою впевненості заявити, що і визнані нами сьогоднішні істини виявляться помилковими, бо вже завтра вони можуть бути спростовані прогресом науки. По-друге, зауважують агностики, хоча обсяг нашого знання неухильно збільшується, ми постійно знаходимося у полоні безмежності пізнаваного нами світу. У нас часто виникає відчуття незначності нашого знання щодо можливої його безмежності. Але не слід беззаперечно поділяти застереження агностиків. Філософи багато розмірковували над проблемою меж пізнання і висували різні аргументи супроти агностицизму. Важливо, що дотепер людству вдавалося правильно сформулювати, а тому і досить успішно вирішувати життєво значущі проблеми суспільства. Звідси оптимістичні чекання щодо того, що і надалі наше пізнання буде адекватно відображати дійсність і дозволить переборювати труднощі, що виникають.


1.4.^ МЕТОДОЛОГІЯ: РЕЛЯТИВІЗМ, МЕТАФІЗИКА І ДІАЛЕКТИКА

Методологія – це система висхідних принципів, що визначають найбільш узагальнені засоби підходу до аналізу й оцінки явищ. Ці принципи характеризують відношення до речей і явищ, виходячи зі специфіки розуміння пізнавальної і практичної діяльності. Філософська методологія орієнтує дослідника на включення в процес пізнання певної сукупності філософських категорій, понять і принципів. Різне розуміння вченими змісту і сутності понять приводить до різного бачення основи і мети діяльності.

Методологія як загальна концепція розвитку може бути представлена в трьох основних формах: релятивізм, метафізика, діалектика. Релятивізм – це методологія розуміння, пояснення і передбачення, прихильники якої у всьому сущому вбачають відносність, абсолютну змінюваність, плинність. Послідовникам релятивізму буття уявляється суцільним потоком подій. Релятивізм – метод філософування давньогрецьких софістів і їх послідовників. Так, учень Геракліта Кратіл стверджував, що в ту саму річку не можна увійти навіть один раз. Бо коли ви вирішуєте ввійти в річку і коли практично входите, то вода, що тече у ній, вже інша. Більш того, не можна взагалі висловити про речі будь-яке судження, оскільки вони постійно змінюються. Залишається тільки показати пальцем на те, що ви хотіли б сказати. Релятивізм спирається на плинність, невизначеність понять, неузгодженість у їхньому застосуванні між сторонами, що беруть участь у розмові. Релятивізм та агностицизм сприяли розвитку скептицизму, прибічники якого критикували догмати релігії в XVII-XVIII ст.

Метафізика значного розвитку досягла у XVII-XVIII ст., коли відбувався інтенсивний процес накопичення природничо-наукових знань, і це пізнання відбувалося шляхом розчленовування цілого на частини. Пізнання, по необхідності, було частковим, а тому не доходило до сутності явища. Окремі речі і явища розглядали як існуючі незалежно, ігноруючи багатоманіття їх зв’язків з оточуючими їх іншими речами і явищами. Саме поняття розвитку обмежувалось простим збільшенням або зменшенням вже існуючих якостей. Джерело розвитку метафізики вбачають у зовнішньому зіткненні речей одна з одною, а часом і в надприродній фатальній силі. Для метафізика світ розвивається циклічно, а тому для нього усе у світі повторюється. Звичайно, суттєво важлива тривалість циклу. І якщо мова йтиме про цикли, вимірювані мільярдами, а то і трильйонами років, то не важно визнати поширені ідеї про те, що все повертається на круги своя і що немає нічого нового під Місяцем.

Діалектика усі речі і явища розглядає як такі, що розвиваються згідно з своїми внутрішніми законами, а також і в зв'язку з іншими, зовнішніми стосовно них речами. Розуміння діалектичної сутності речей – це пізнання їхньої історії в зв'язку з історією інших. На відміну від релятивізму, діалектика визначає плинність, змінюваність речей як необхідний момент розвитку, тісно пов'язаний з усталеністю, визначеністю форми речей, але все ж пізнаваних як неповторні й унікальні. Діалектика в її найбільш зрілих формах знімає однобічність і обмеженість релятивізму і метафізики. Діалектичний метод пізнання і перетворення дійсності спирається на глибоку філософську традицію, що пошановує історичні традиції різних форм філософування.

Філософська методологія в науковому пізнанні трансформується в такі поняття і принципи, які допомагають глибше зрозуміти предмет дослідження представникам конкретних наук. Подібна трансформація виявляється в методологічних принципах відповідності, симетрії, єдності знання та інших, які в свою чергу широко використовуються вченими в їхніх спробах осмислити фундаментальні ідеї у фізиці, хімії, біології, астрофізиці, космології.


1.5. ^ ПРОБЛЕМА БУТТЯ ЛЮДИНИ У СВІТІ

Ця проблема у пізнанні оточуючого світу виявляється настільки ж важливою, як і всі інші світоглядні проблеми. Перед людиною часом виникають непрості питання. “Як потрібно поводитися людині, щоб цілком реалізувати своє індивідуальне призначення?”. “У чому зміст людського життя?”. “Які цінності цього світу справжні, а які – ілюзорні?”. “Звідкіля я з'явився і куди я піду потім, після смерті?”. “Вільний я у своїх вчинках, чи моє життя наперед визначене зверхніми причинами?”. “Чи існує життя вічне?”. “Що таке смерть і що таке безсмертя?”. Втім, питаннями цими задається далеко не кожна людина, а значна частина життя пересічної людини ними взагалі не обтяжена. Але такі питання існують, філософа цікавлять, і чекають на відповідь.

Деяка частина мислителів міркують ще і над тим, чи здатна людина взагалі ставати іншою, набувати якостей необхідних для подальшого її розвитку. Тому важливо, чи є в людині таке начало, що давало б можливість їй ставати іншою? Одні таке начало пов’язують із необмеженим волевиявленням людини. Інші схильні моралізувати і мріяти про краще майбутнє, сподіваючись, що щось раптом відбудеться з нами з усіма, і станемо ми добрими і полюбимо один одного. Треті взагалі не створюють ілюзій із приводу сутності людини і вважають, що людина – це суть та ж машина, яка керована у своїх вчинках зовнішніми обставинами. Для прихильників такої думки навіть те, що традиційно вважається найвищими досягненнями людського духу: мистецтво, поезія і філософія, є усього-на-всього наслідки механічної природи людини.

Ідея посмертного воздаяння за діяння душі в людському тілі в багатьох релігійно-філософських системах приймається беззаперечно. Вважається, що у кожної людини було попереднє життя, а вчинки, зроблені тоді, є причиною подій життя теперішнього, і за них треба відповідати.

Питання про напередвизначеність та долю, звичайно, викликає у людей значний інтерес і значні труднощі. Г.В. Лейбніц припустив, що і ці питання можна вирішити задовільно, якщо керуватися системою «напередвстановленої гармонії між душею і тілом, відповідно до якої тіло за своєю споконвічною будівлею пристосовано за допомогою зовнішніх предметів виконувати все те, що воно робить з волі душі». Правда, він відкинув можливість фізичного впливу тіла на душу, і навпаки, зазначив розходження законів одного і законів іншого. Але це говорив філософ-класик, один із кращих математиків і астрологів свого часу, і слова його важко зрозуміти непідготовленим відповідним чином розумом. А тим часом, визнаючи долю, на неї часто посилаються. Те, що ми називаємо долею, – це тільки наші схильності, наші нахили, які дані нам як засіб життя. Застигнемо на них, – вони стануть нашою долею, бо одноманітні пристрасті і нахили обплутують лише морально низьку людину. Зможемо їх перебороти, зробити важелем нашої свободи – виграємо життя.


1.6.^ ОСОБЛИВОСТІ МІФОЛОГІЧНОГО ТА РЕЛІГІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ

Тепер, після ознайомлення із сутністю і структурою світогляду, доцільно звернутися до конкретної форми світогляду, до міфології. Стародавність схована від нас покривом забуття і мовчання і лише міфи, як засіб розуміння і пояснення світу, залишились нам у спадок. Пам’ятайте, міфи створені не народами і не співтовариствами простолюдинів. У кожного міфу є автори, люди посвячені в таємну мудрість, поети-філософи, які зробили все можливе, аби приховати ту дійсність абсолютного, про яку йдеться в міфах минулого. Міф має дуже гнучку форму, яку можна легко залучити для підтвердження навіть протилежних точок зору.

Імовірніше всього, що в міфах демонструють діяння душі несвідомої своєї сутності. Душа має потребу діяти у визначеному напрямку, діяти підносячи себе. На рівні міфологічної свідомості вона робить це в образах, узгоджених з її сутністю. Але коли душу підноситься до істин більш глибоких, то вона стає здатною сприймати істинний зміст міфу. От, скажімо, єгипетські жерці свідомо чи інстинктивно при демонстрації своєї мудрості користувались навіть не письменами, а зображеннями на стінах храмів. Кожне фундаментальне зображення, а їх усього 22, несе у собі цілісний зміст знання і мудрості. А вже потім зміст витягався з образа і втілювався в слова. За тим, щоб зміст і слово були тотожні, стежили ієрофанти, посвячені жерці, яким було довірено охороняти таємне знання.

Релігійний світогляд спирається на сукупність ідей про сутність і існування Бога. У релігії Бог виступає як верховна істота, яка відмінна від світу і в той же час є творцем світу. Віра в Бога – Єдиного, Вічного, Нествореного, Всемилостивого, Всюдисущого складає основу переважно всякої релігії. Феномен віри досить складний для розуміння, тому що на думку апологетів релігії існують два шляхи пізнання: шлях віри, що виходить із серця людини; і шлях розуму, що спирається на інтелект. Релігія спирається на віру в існування абсолютного начала, яке у багатьох релігіях персоніфіковане, тобто має атрибути особистості. Релігія (дхарма) – це ще і закони Бога, а тому, керуючись філософським змістом її, релігія – це визнання певних закономірностей і принципів світу, дотримання яких безумовно необхідне для людини віруючої.

Онтологічні аспекти релігійного світогляду знаходять своє відображення в певному розумінні начала світу, субстанції і субстраті , із яких Бог творить світ. Показова концепція творіння, засвідчена в Біблії. У силу своєрідності мови оригіналу Біблії, написаної на івриті, існують дві редакції першого вірша Книги Буття. Звична для нас: «В начале сотворил Бог небо и землю», і друга: «Из вечно существовавшей субстанции двуединая энергия сформировала двойное небо». Це бентежить непосвяченого. Звідси природне бажання знайти докази на користь одного з текстів. Вихід, однак, скоріше не тут, тому що усяка філософська істина вимагає всебічного розгляду. Обидва варіанти потрібні для розуміння походження світу. Зрозуміло, що був початок нашої еволюції, і створені були небо і земля із субстанції, яка існувала вічно, але не з нічого. Бог, надавши рух Всесвіту, постійно і невпинно додає свою всеосяжну турботу і сповненого енергії впливу. Інакше Всесвіт неминуче розчинився б у нескінченності. І енергія Бога двоїста: позитивна і негативна.

Біблійний процес творіння також завершується творінням людини. За шість днів Бог створив усі необхідні для життя людини умови і саму людину. Втім, і тут не все просто. Текст глав 1-ї і 2-ї Книги Буття свідчить, що Бог створював людину двічі: на шостий і сьомий день. І жінку Бог створював двічі. Але і тексти Біблії глибоко символічні, і тут процес творіння людини не слід розуміти буквально. Бог створив людину як життя першою, але людину як форму Бог створив останньою. Адже людина – творіння довершене. І тільки життя, яке здатне перевершувати зміни оточуючого його світу, може розвиватися з випередженням будь-якої життєвої хвилі. Інші відстають. А людина і досі попереду еволюції. Доти, поки прогрес задовольняє потреби життя, що розвивається, воно робитиме нові старти, пристосовуватиметься до нових умов.

Гносеологічні аспекти релігійного світогляду пов'язані з уявленням про два шляхи пізнання світу. Для віруючої людини віра вище розуму, тому що вона передує розумінню. Найбільш довершене знання віруючий отримує внаслідок божественного осяяння, через втаємничення. Фома Аквінський дуже глибоко розробив вчення про гармонію віри і розуму.Є два роди істин – істини розуму й істини, які перевершують розум. Останні виходять за межі нашого природного розуміння і тому пізнаються нами тільки шляхом втаємничення. Будучи різними, ці істини не суперечать одна одній, тому що мають вищу підставу в премудрості Бога. Розум, якщо він виходить із істинних принципів і робить правильні висновки, не може прийти до результатів, що суперечать змісту віри.

Методологічний аспект християнсько-іудейського світогляду в цілому можна розглядати крізь призму есхатологічних мотивів. Світ, створений Богом, приречений загинути, тому що він обмежений. Ведичний світогляд, навпаки, орієнтує на розуміння циклічного характеру буття світу, на нескінченне повернення і зруйнування повторюваних форм світу.

Сенсу життя в релігії також приділяється значна увага. Сенс життя тут вбачають в невпинному відданому служінні Богу. Такого роду служіння дає можливість віруючому досягти Царства Небесного. Християнин повинен дотримувати заповідей Ісуса Христа, послідовно зазначених в Євангеліях. Хоча справжній зміст християнського вчення прихований від упередженого, він досить складний, щоб зрозуміти його без допомоги вчителя. У Євангеліях багато речей, продуманих свідомо і обґрунтованих величним знанням і глибоким розумінням людської душі. Щоб дотримувати заповіді Ісуса Христа, необхідно розуміти їх.


Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:




  1. Як слід розуміти поняття філософія?

  2. Що таке структура світогляду?

  3. Що таке антропоморфізм і соціоморфізм?

  4. Що таке онтологія? Основні напрями і поняття.

  5. Що таке філософський монізм, дуалізм, плюралізм?

  6. Що таке гносеологія? Основні поняття і форми пізнання.

  7. Основні напрями методології: релятивізм, метафізика, діалектика.

  8. Що таке свобода волі людини, доля, напередвизначеність?

  9. Що таке міфологічний світогляд?

  10. Що таке релігійний світогляд?

Тема 2. ^ ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ


Становлення і розвиток філософських ідей у Стародавньому Світі свідчить про узагальнення і переосмислення релігійно-міфологічного світогляду. Глибокий символізм і алегоризм змісту стародавніх міфів назавжди наклали відбиток на звичні нам образи філософування, відомі як східний і західний. Найбільш фундаментальні образи, поняття і принципи філософії вкорінені в тому далекому перехідному часі, ідеї і дух якого приховані від нас наступними інтерпретаторами і тлумачами.

Знаменно, що практично одночасно на перетині VI-V ст. до н.е. в Індії, Китаї, Іудеї, Ірані і Греції виникли філософські школи, для яких характерна близькість у формулюванні змісту життєзначущих проблем і підходах до їх вирішення. Автори і матеріалістичних, і ідеалістичних філософських систем дали певне бачення природи, сутності світобудови і місця людини в них.




    1. ^ ВЕДИЧНА ФІЛОСОФІЯ І РЕЛІГІЯ: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І ВИЗНАЧЕННЯ

Філософія в Стародавній Індії тісно пов'язана з пануючими там релігійними уявленнями. Найдавніший із відомих релігійно-філософських епосів Індії – Веди (знання). Вважають, що Веди було записано близько п'яти тисяч років тому, а тому їх розглядають як науку всіх наук про сутність першооснови, про походження всесвіту, про пануючі у світі закони, про причини, що відрізняють людей одне від одного й інше.

Людська форма життя дана нам не для важкої і безглуздої праці, подібно худобі, вчать Веди, а щоб досягти вищої досконалості життя. На жаль, на завершення епохи Калі-юги люди змушені будуть надриватися на роботі заради шматка хліба. З кожним роком працювати буде важче, а платня за працю буде меншою. Це тому, що без духовного руху людство зупиняється у своєму розвитку. Душа рухає тіло, а сповнене життя тіло рухає світом. Наше непорозуміння в тому, що ми піклуємося про тіло, не знаючи про дух, який рухає ним.

Бхагавад-гіта – книга, найбільш доступна для знайомства з принципами ведичної культури. Вона вчить, що човен людського тіла має рухатися до духовної мети, але його утримують:

  1. прихильність до матеріального тіла;

  2. прихильність до родичів, яка виникає з тілесних відносин;

  3. прихильність до місця народження і матеріальної власності: будинку, меблів, рухомого і нерухомого майна, ділових паперів тощо;

  4. прихильність до матеріалістичної науки, яка завжди недосконала внаслідок відсутності духовного світла;

  5. прихильність до релігійних церемоній і священних обрядів, які запроваджені без розуміння Божественних законів.

Веди вчать, що виключно в наших інтересах прагнути вирватися з цього жалюгідного, сповненого страждань світу. Але мало лише припинити матеріальну діяльність. Важливо зайнятися духовною діяльністю, прагнучи до вічного життя, тобто духовного існуванню в Брахмані, Абсолюті, у царстві Бога. Тому будь-яке знання, що не сприяє спасінню від страждань, ведична філософія вважає безглуздим.

Веди поділяють людей, зважаючи на їх світогляд, на чотири класи. Кармі – трудяться заради матеріальної вигоди, заради насолоди результатами своєї праці. Джняні – намагаються міркувати над проблемами народження, смерті, старості і хвороб, намагаються стати безсмертними, злившись з буттям Бога. Йоги – намагаються розвинути в собі містичні сили, щоб демонструвати чудеса. Бгакті – віддані, прагнуть лише тільки служити Богу з любові до Нього, як мати служить своїй дитині.

^ Ведична гносеологія визнає три шляхи пізнання. Пратьякша – почуттєве пізнання, яке потребує виправлення ззовні. Наприклад, Сонце видиме нами і Сонце дійсне – величезне і розпечене. Анумана – виведення теорій з фактів, також не може привести до пізнання того, що лежить за межами логічно збагненного: нематеріальні об'єкти не можуть бути пізнані в експерименті. Шабда – це знання, яке ми почули від вищого авторитету, від знавця ведичної літератури. Вчитися треба у того, хто має довершене знання, у гуру – духовного вчителя, який також є ачарья – той, хто вчить своїм прикладом. Бо тільки людина, яка стала довершеною, має право вчити іншого. Гуру повинен бути свамі, хазяїном своїх почуттів і вести життя в зреченні від матеріальних благ. А учень – шишья має цілком віддати себе служінню вчителю, бо гуру – його рятівник, обдаровує його досконалістю вічності, блаженства і знання.

^ Три аспекти Абсолютної Істини виділяють у ведичній літературі: Бхагавана, Параматму і Брахмана. Насправді всі аспекти суть одне, розглянуте під різними кутами зору.




залишити коментар
Сторінка2/18
Дата конвертації03.09.2011
Розмір3.49 Mb.
ТипКонспект, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
отлично
  3
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх