Конспект лекцій філософія історія філософії. Антропологія культура І цивілізація icon

Конспект лекцій філософія історія філософії. Антропологія культура І цивілізація


2 чел. помогло.
Схожі
Програма фахового вступного випробування на навчання за окр...
Робоча програма з курсу "Філософія". Фізичний факультет (курс 4...
Навчальна програма дисципліни історія філософії для напрямків підготовки (спеціальностей):...
Робоча навчальна програма “ філософія (логіка, етика, естетика...
Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» архітектура...
Кафедра філософії...
Конспект лекцій...
Конспект лекцій...
Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисциплін Економічна інформатика для студентів...
План и семінарських занять зпол І толог І ї вінниця 2003 Плани до семінарських занять з...
М. Л. Мухортов конспект лекцій...
Питання з філософії для здачі екзамену кандидатського мінімуму...



страницы: 1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18
повернутися в початок

6.4. ^ ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ Ф. НІЦШЕ

Фрідріх Ніцше (1844-1900) – німецький мислитель, який залишив по собі значну концептуально-філософську спадщину. У Базельському університеті він викладав як професор класичної філології у 1869-79 рр. У тяжку душевну хворобу він впав у 1889 р., що і обірвало його плідну літературно-філософську працю. Твори Ф.Ніцше складні для сприйняття. І він сам розумів труднощі, з якими стикались навіть маститі професори, які намагались осягти їх зміст. «Хто зрозумів, тобто, пережив хоча б шість тез із Заратустри, той вже піднявся на більш високий ступінь серед смертних, аніж який доступний “сучасним” людям», – стверджував Ніцше.

Ніцше зазначав, що серед його творів “Так казав Заратустра” займає особливе місце. Слово “надлюдина”, яке він застосував у своїй концепції як визначення типу самої високої вдачі, всі зрозуміли зовсім наївно, як невинне визначення ідеальної породи людей – напівсвятих, напівгеніїв. Але ж ця книга – сама глибока книга. Тут Ніцше говорить не як фанатик, він не проповідує і не вимагає віри. Більш того, він благає: «Ідіть від мене і захищайтесь від Заратустри! А ще краще: стидайтесь його! Можливо він обманув вас…Тепер я наказую вам загубити мене і знайти себе; і тільки коли ви зречетесь мене, я повернусь до вас».

Своє бачення нової моралі Ф.Ніцше вирішив пов’язати з образом Заратустри – пророка і реформатора давньоіранської релігії. Після десяти років усамітнення в горах, пише Ніцше, Заратустра вирішив спуститися до людей. Коли він прийшов у найближче місто, він знайшов там багато людей, які зійшлися на видовисько. Пророк звернувся до людей: «Я вчу вас про надлюдину. Людина є щось таке, що потрібно перевершити. Що ви зробили, щоб перевершити її?

Всі істоти до цього часу створювали щось вище себе; а ви хочете бути відливом цієї великої хвилі і швидше повернутися до стану звіра, аніж перевершити людину? Що таке мавпа у відношенні людини? Посміховисько чи болючий сором. І тим же самим має бути людина для надлюдини: посміховиськом або болісним соромом».

У людях залишилось багато чого від хробака, багато хто стоїть нижче будь-якої мавпи. Багато людей – це форма, яка коливається між рослиною і привидом. Але я не хочу, щоб ви залишались такими, я вчу вас про надлюдину, звертається до людей Заратустра, а разом із ним і Ніцше. “Надлюдина – це сенс землі”. А тому, люди, залишайтесь вірними землі і не вірте тим, хто говорить про надземні надії, наполягає він.

Що слід зрозуміти з цього фрагменту міркувань Ніцше? Головне: надлюдина – це людина земна і буття її досяжне. Але щоб стати надлюдиною, треба перевершити людину сьогоднішню. Цьому багато чого заважає, а насамперед, пихатість і самовпевненість людей у своїй довершеності. Надлюдина – це безумство для людини, тому що вона не зрозуміла. А тому з’являється у Ніцше новий образ: “Людина – це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, – канат над прірвою. Небезпечне проходження, небезпечно залишитися на шляху, небезпечний погляд назад, небезпечні страх і зупинка”. Ніцше нагадує, що не треба сумніватись у виправданості цього переходу, тому що кожному треба створити щось вище себе сьогоднішнього.

І. Кант бачив у людині мету, а Ніцше вже не задовольняється цією гуманістичною максимою. Людина – це міст, у людині можна любити лише плинне, лише те, що її чекає – загибель. А тому людина є передумовою, силою, яка долає саму себе. «Я люблю тих, хто не вміє жити інакше, як щоб загинути, бо йдуть вони по мосту», – підкреслює Ніцше. Саме в цьому і є заклик до того, що треба ставати іншим, повсякчасно жадати ставати іншим. Загиньте, ви, сьогоднішні, перетворіться в кращих, достойних часу, в якому ви живете. Адже і час, і умови життя минущі, і треба відповідати їм. Ось у чому лейтмотив закликів мислителя.

Власне всі ми якимось чином працюємо на надлюдину, вважав Ніцше. Йому любі ті, хто живе для пізнання, хто будує житло для надлюдини і готує землю, тварин і рослини до її приходу. Ніцше любить людину, яка виконує більше, ніж обіцяє, бо та хоче своєї загибелі. Всі дії, які сприяють загибелі людей сьогодення, він виправдовує і любить.

Можна сказати, що Ніцше поставив складне питання про призначення людини, що він продовжив традицію своїх попередників, які вважали, що “знання – достоїнство сили”. Він побачив, що людина може поширити своє панування по всій землі, але чи достойна людина такої місії, чи спро-можна вона виконати таку надзадачу. Схоже, що Ніцше не вірить у таку здатність людини, вважаючи необхідним для цієї місії появу надлюдини, тобто, людини з іншим світоглядом і потребами, яка подолала у собі звичні стереотипи. Сьогодні стає більш зрозумілою ідея Ніцше, адже людина створила могутню індустрію, наповнила світ комп’ютерами, поринула у нетрі екологічної кризи, оточила себе масою ядерної зброї тощо. Вже сьогодні людина не справляється з тими силами, які викликала із нетрів природи, сповнивши її духом і діяльністю. Тому і сьогодні залишається актуальним питання про узгодження світу реального і світу бажаного.

Ідея надлюдини не сприймається сучасною наукою, оскільки в ній давно вирішено, що людина – найвище досягнення природи, істота довершена. При цьому вважають, що людина може еволюціонувати, але саме поняття цього залишається невизначеним. У той же час, якщо погодитись із Ніцше, надлюдина існує серед нас, хоча побачити її ми не в змозі, як не в змозі побачити те, що перевершує наші сили і наші здібності. Незважаючи на те, що ми можемо спостерігати надлюдину, вищий тип може спостерігати за нами, може керувати нами.

У “Заратустрі” неодноразово звучить мотив: «Бог помер». Ніцше –нігіліст, він вважав, що заперечуючи Бога, можна звільнити світ. Якщо довіра до життя підірвана, то немає підстав і для віри. «Чи можна жити, ні в що не вірячи?», – запитує Ніцше, і дає стверджувальну відповідь. Якщо зникли минулі цінності, то зникло і те, що відповідало їм, тобто Бог вмер. Бог вмер, бо він вже не здатний надихати людину стати довершеною.

Старець-святий, якого зустрів Заратустра, говорить, що він більше не любить людей, а любить Бога. Але, можливо, якщо люди міняються, якщо змінюється образ життя людей, то можливо, треба краще поміняти бога. І тоді можна твердо відповісти, як Заратустра: “Я люблю людей”. І не треба чекати воскресіння померлого бога: “Бо старий Бог не живий більше: він остаточно помер”. А тому треба знищити старий храм і на його місці побудувати новий.

Ніцше уважав, що християнство вело боротьбу не на життя, а на смерть з вищим типом людини. Сильна людина викликає відразу у християнства, це – “порочна людина”. Християнство прийняло сторону усього слабкого, низького, скаліченого, погубило волю навіть сильних духом людей. Християнство називають релігією співчуття, але співчуваючи, стаєш слабшим. Співчуття порушує природний плин речей, воно підтримує те, що визріло для загибелі, воно заперечує життя. Проповідь співчуття – це проповідь Ніщо, тобто Бога іншого світу, нірвани, але ж «Треба любити людей!», – стверджував Ніцше. Християнство зневажає тіло, чуттєвість, розвиває жорстокість до самого себе, переслідує мислячих інакше. Християнське – це ненависть до духу, до гордості, мужності, свободи. Сьогодні соромно бути християнином, а всі священики відверто брешуть.

Соціалізм, на думку Ніцше, – це те ж християнство, що виродилось. Соціалізм підтримує віру у цілеспрямованість історії, замінює реальні цілі ідеальними, поглиблює слабкість людської волі, полишає людину уяви. Соціалізм нігілістичний, бо не вірить в існуюче. Вільний розум повинен знищити догми релігійної і соціалістичної моралі, ілюзії, що їх надихають. Звідси і міркування Ніцше про свободу духу, яка стає великою метою. У світі, позбавленому Бога і ідолів моралі, людина стала одинокою. Як тепер жити у цьому світі? «Де я зможу відчувати себе вдома?», – запитує Ніцше. Але свобода духу – не зручність. Для того, хто хоче бути вище закону, легко опуститися нижче закону. Ніцше зрозумів, що розум може звільнити себе, лише приймаючи на себе нові зобов’язання. Розширення можливостей не надає свободи, хоча відсутність можливостей – це рабство. Анархія – теж рабство. А тому для Ніцше свобода лише у тім світі, де ясно визначені можливе і неможливе.

Ніцше відчував, що боротьба за владу на землі вестиметься від імені філософських принципів, а тому він волів того, щоб майбутнє людства було керованим. Його дуже пригнічувало майбутнє вирівнювання людини до рівня посередності, до такого стану, коли людина буде пристосовуватись до будь-чого, будучи стадною твариною-людиною. Його лякає народження нового типу людини, підготовленої до рабства у тонкому значенні слова. Він пише пророчі для ХХ ст. слова: «Демократизація Європи є в той же час мимовільна підготовка до народження тиранів». Спонукання сучасного йому соціалізму Ніцше зрозумів як намагання перетворити всіх людей у засіб, ствердити небачене духовне рабство: «Інтелектуальний цезаризм нависає над усією діяльністю торговців і філософів».

Така вже доля вчення Ніцше, що його спотворили. Його ідею волі до влади часто брали на озброєння у бунтівному ХХ ст., але при цьому забували про чесноти, до яких він також закликав.

Тема 7. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ ст.


7.1.^ ФІЛОСОФІЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ

З самого свого виникнення екзистенційна філософія акцентувала увагу на сукупності категорій, які “випали” з найбільш поширених і знаних філософських систем класичної німецької філософії. Так, уже в 1840-і роки панлогізму Гегеля датський філософ Сьорен Аабьє К’єркегор (1813-1855) протиставив категорію існування (екзистенції), як уособлення особистості того, хто філософствує. Він же запровадив у тогочасну філософію поняття «страх», «розпач», «рішучість», «досада», «абсурд», «занепокоєння». К’єркегор – релігійний християнський філософ. Він вважав, що будь-яке християнське пізнання – це занепокоєння. Але занепокоєння – це істинне буття людини і відношення до життя, в той час як неупередженість наук – фарс марнославства.

Категорія розпачу займає одне із чільних місць у його праці. Оскільки розпач – це хвороба духу, то можливі три образи розпачу: 1) зневірений, що не усвідомлює свого Я (неістинний розпач); 2) зневірений, що не бажає бути собою; 3) зневірений, котрий бажає бути у відчаї. Тому існують два види дійсного розпачу. По-перше, небажання бути самим собою, тобто бажання позбутись свого Я. По-друге, відчайдушне прагнення бути самим собою. Усякий розпач зрештою вирішується в цьому прагненні і до нього приводить. Розпач виникає від безнадійності, від усвідомлення неможливості навіть вмерти. «Для того, щоб умерти від розпачу як від хвороби, треба, щоб вічне в нас, у цьому Я, могло вмерти, як умирають від хвороби тіла. Жалюгідна химера! У розпачі “умирати” постійно перетворюється в “жити”». Розпач не може пожерти моєї вічності, що саме його харчує. Але розпач виступає як самознищення, знищення свого Я. Людина безупинно відновляє свій біль, бо вона безупинно збирає в сьогоденні розпач минулого, а це – хвороба Я.

К’єркегор помітив одну дуже важливу річ. Зневіряючись у чомусь, людина по суті втрачає віру в себе, і прагне позбутися свого Я. Честолюбець бажає бути або Цезарем, або ніким. Але бути Цезарем не сталося. Честолюбець впадає у розпач. У той же час, не ставши Цезарем, нестерпно бути самим собою, таким неспроможним. «Придивившись уважніше, ми виявляємо, що для нього нестерпно не те, що він не став Цезарем, але саме це Я, яке ним не стало; або, точніше, для нього нестерпно, що він не може позбутися від свого Я. Він зміг би це зробити, якби став Цезарем». У цілому виходить замкнуте коло, тавтологія. Стати собою не можна, оскільки ти не знаєш, що таке бути собою. І стаючи Цезарем, ти позбавляєшся свого Я. Тому що Цезар – це не-Я.

Квінтесенція всякого розпачу така: зневіритись у собі, зневіритись у бажанні позбутися себе. Таким же чином впадають у розпач ті, хто зневірився у бажанні бути самим собою. Ніхто не вільний від розпачу, вважає К’єркегор. У кожнім, десь у глибині перебуває занепокоєння, тривога, дисгармонія, страх перед чимось невідомим. Страх перед чимось таким, про що не насмілюєшся зізнатися; страх перед самим собою або перед чимось зовнішнім.

Віруючий бачить і осягає свою загибель, але він вірить. І це уберігає його від загибелі, вважає К’єркегор. Він залишає Богу все, що стосується допомоги. Він задовольняється тим, що вірить у те, що все можливе для Бога. Вірити у свою загибель неможливо. Можна лише по-людськи розуміти, що це загибель, і одночасно вірити у можливе – це віра. Бог і приходить на допомогу віруючому, допомагає йому вислизнути від жаху. Тому, хто зневірюється, треба кричати: можливого, можливого! «У можливому віруючий зберігає вічну і надійну протиотруту від розпачу; тому що Бог може усе в будь-яку мить. У цьому і полягає здоровий глузд віри, що вирішує суперечності…Нестача можливого і означає, що все стало для нас необхідністю, або банальністю».

Розпач – це гріх, робить висновок К’єркегор, а самий гріх – це або слабкість, або виклик. Гріхом для християнина є мріяти, замість того, щоб бути. Вірити, значить, будучи собою, і бажаючи бути собою, погрузитися в Бога через особисте ясне розуміння. І не треба доводити істинність віри в Бога, шукати доказів буття Бога. Істинно віруюча людина, натхненна вірою, завжди у нападі, віруючий – завжди переможець.

Традиції екзистенціалізму отримали подальший розвиток лише у ХХ столітті, коли інтерес до аналізу проблем людського існування (екзистенції) набув значного інтересу. Значний внесок у розвиток цього напрямку зробили Лев Шестов, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю і інші мислителі.

^ Жан-Поль Сартр (1905-1980) – французький мислитель-екзистенці-аліст, відомий як талановитий письменник і драматург. У своїх художніх творах «Нудота», «Стіна», у п’єсах «Мухи», «Диявол і господь бог» Сартр акцентував увагу на основних категоріях екзистенціалізму: нудота, страх, досада, рішимість, закиненість у світ, свобода тощо.

Ми повсякденно розмірковуємо стосовно властивостей нашого існування. Але, «що значить існувати?», – задається питанням Сартр. Ми реєструємо оточуючі нас речі, але ми не відчуваємо, що вони існують, особливо не замислюємось над цим, вважаючи, що речі нам тільки належать. Ми користуємось речами, беремо їх в руки. А звичайне існування ховається від нас, хоча воно тут, воно навколо нас і в нас, воно – ми самі, але доторкнутися до існування нам не дано. Уся справа в тім, що ми звикли мислити в категоріях приналежності. Але раптом, помічає Сартр, існування скидає із себе покриви, утрачає необразливість абстрактної категорії і виявляє в собі саму плоть речей. Корінь речей – у їхньому існуванні.

Строкатість речей, розмаїтість індивідуальностей їх виявляються лише видимістю: «Лак обліз, залишилися дивовижні, грузлі і безладні маси». А це і є існування. Сартр знайшов: існувати, значить піддаватись. Усі ми являємо собою масу існувань, які самі собі заважають, самі себе стискують. У нас немає ніяких підстав знаходитися тут, тому кожен існуючий зніяковіло і беззвітно занепокоєний, відчуває себе зайвим стосовно інших.

Зайвий – ось єдиний зв'язок, який виявляється Сартром між деревами, каменями, огорожею парку, лавами. І людина така ж зайва. Усвідомлення цього – спонукання до того, щоб покінчити рахунок з життям, винищити хоча б одне з цих нікчемних існувань. Але і смерть була б зайвою, як труп, як кров на каменях і траві. У ці хвилини герой «Нудоти» чітко усвідомлює: «Я був зайвим у віки віків».

Існування не є необхідністю, зауважує Сартр. Це значить бути тут, тільки і всього. В існуваннях, які опинилися перед нами, ми не бачимо закономірності. Долаючи випадковість, яку вони виявили, люди придумали істоту необхідну і самодостатню. Але це не рятує від фатуму випадковості, безпричинності. Усе безпричинне: цей парк, це місто і ти сам. Коли людина усвідомлює це, усе пливе перед її очима і її каламутить, – ось це і є нудота. Ні в кого немає права на існування, заявляє Сартр. Люди в глибині душі почувають, що вони – зайві, що вони безформні, розпливчасті і сумовиті. Сартр бачить, що багато хто не хотіли б існувати, але вони не можуть не існувати, ось у чому заковика.

Але чи можна вирватися з в’язкості і розпливчастості існування? Сартр пропонує все-таки спробувати зробити щось непідвласне існуванню. Скажімо, у не кращих життєвих обставинах, коли все в житті йде криво і навскіс, пригноблюють борги і де-небудь у Нью-Йорку задушливим липневим вечором пригнічує спека, людина пише пісню. Людина розраховувала отримати усього півсотні доларів, але пісня вийшла, і співачка натхненно співає її, а ми з задоволенням слухаємо. І ці обоє – уже відмиті від гріха існування, наскільки це дано людині. А можна написати казку, яка була б прекрасною і твердою ніби сталь, щоб люди засоромилися свого існування. І коли ти зрозумієш, що написав, ти зрозумієш, що ти є, і ти захочеш бути. Бо жоден існуючий не може виправдати існування іншого. Людина повинна сама робити свій вибір і сама робити свою долю.

Найбільш загострено відчуває людина, що кожна річ має своє існування в пограничній ситуації між життям і смертю. Чим ближче хвилина смерті, спостерігає засуджений до розстрілу молодий чоловік, тим більш зриме відчуження від нього речей («Стіна»). Речі ніби віддаляються, їхні обриси розмиваються. До розстрілу залишається декілька годин і людина бачить смерть усюди, а особливо в речах. Тут, у прикордонній ситуації, людина втратила надію на безсмертя. І якби навіть оголосили, що її помилували, це вже не порушило б її байдужності, байдужого спокою.

Людина закинута у світ, бо ніхто з нас не просив, щоб нам дали існування у світі. Так, людина закинута, їй нема на що обіпертися ні в собі, ні ззовні. І у неї немає виправдань. Існування передує сутності. Немає назавжди даної людської природи, стверджує Сартр. І немає детермінізму. Людина вільна, а тому людина – це свобода, і вона засуджена бути вільною. Засуджена, бо не сама себе створила. Вільна тому, що будучи один раз закинута у світ, сама відповідає за все, що робить, за своє майбутнє.

Тривога – важливе поняття в екзистенціалізмі. І людина – це тривога. Той, хто зважився на щось, вибирає не тільки своє власне буття. Він ще і законодавець. Він вибирає одночасно з собою і все людство. Він не може уникнути почуття повної і глибокої відповідальності. Вибираючи буття, людина вибирає і всіх людей, котрі відповідають її поняттю блага. А тому мій вибір зачіпає усіх людей, хоча це вибір лише мого особистого світу. Людина не може реалізувати себе, перебуваючи на самоті, шляхом занурення в самого себе. Сартр уважав, що людина повинна сама знайти себе і переконатися, що ніщо не може врятувати її від себе самого, навіть доведення існування Бога.

Екзистенціалізм – це оптимізм, вчення про дію. І він не ввергає людину в розпач. Людина не повинна віддаватись бездіяльності: спочатку людина повинна вирішити, а потім діяти, вказує Сартр. Ми можемо приймати до уваги лише те, що залежить від нашої волі. Зважимо й на те, що завжди існує та сума вірогідностей, що роблять можливою нашу дію.

^ Альбер Камю (1913-1960) – визначний французький письменник і драматург, філософ-екзистенціаліст. Походив з родини сільськогосподарських робітників в невеличкому місті у французькому Алжирі. У 1957 р. за свої літературні твори був удостоєний Нобелівської премії.

Камю зазначав, що найважливіші істини про себе і світ людина відкриває не шляхом наукового пізнання, але за допомогою почуття, яке ніби висвічує її існування, «буття-в-світі». Питання про сенс життя Камю вважав самим невідкладним з усіх питань. І тоді: «Є лише одна по-справж-ньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства». Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Самогубство, на думку Камю, завжди розглядали виключно як феномен соціальний. Сам він схильний питання самогубства пов’язати з мисленням індивіда, оскільки самогубство проходить тривалу підготовку у німій тиші серця. Покінчити з собою – означає визнати, що життя завершене, що воно стало незрозумілим.

Самогубство – це визнання згоди з власними межами. Людина ніби віддається запропонованій їй історії. Бачачи попереду жахливе майбутнє, вона падає в нього. Самогубство також вирішення абсурду, але воно робить абсурдною навіть і саму смерть. «Міф про Сізіфа» і є його спроба зрозуміти зв'язок між абсурдом і самогубством. Адже мало хто йде на самогубство, більшість сподіваються. Утім світ не просто абсурдний, він нерозумний. Абсурдне зіткнення між ірраціональністю і бажанням ясності. Абсурдність породжується порівнянням наміру і реальності, дії і світу, що лежить за його межами. За своєю суттю абсурд – це розкол. Камю певний: «Щастя й абсурд невіддільні». Бо одне народжується з іншого.

Саме тому і образ міфічного Сізіфа у Камю постав у несподіваному ракурсі. Як відомо, боги присудиди Сізіфу піднімати величезний камінь на верхівку гори, звідки ця глиба невідворотно скочувалась донизу. Боги вважали, що немає більш жахливої кари ніж безнадійна і полишена користі праця. Звісно, Сізіфа можна вважати вічним трудівником пекла. Але, все-таки, Сізіф – це не вічний трудівник пекла, у нього є і тиха радість. Він зрозумів, що сам створив свою долю, а тому немає напередвизначення. Людина, яка усвідомила абсурдність світу, вважає Камю, здатна усвідомлювати себе володарем своїх днів. У ту невловиму мить, коли людина оглядається на прожите життя, вона визнає його як долю, створену власними руками. А тому Сізіф бере камінь і знову закочує його на гору. І він знає, що зможе підняти камінь на гору знову і знову. Це йому підвладне.

Сам Камю жадав соціальної справедливості, а тому сучасний світ викликав у нього багато протесту і це продукувало намагання порівнювати. Про яку кару могла б йти мова, якби Сізіфа на кожному кроці підтримувала надія на успіх? Сучасний трудівник так живе усе своє життя, і його життя не менш трагічне. Але він трагічний лише тоді, коли стає свідомим. Переважну більшість життя сучасний трудівник не знає про печальну свою долю, на відміну від Сізіфа, пролетаря богів, який хоча і безсилий бунтівник, але знає, що будь-яку долю можливо подолати презирством.

Свобода – важлива категорія екзистенціалізму. От і Камю підкреслює, що єдина доступна нашому пізнанню свобода є свобода розуму і дії. До зустрічі з абсурдом повсякденна людина оцінює свої шанси на краще життя і вірить, що в її житті ще багато чого налагодиться. Усе в його житті сповнене змісту і раптом у життя вривається вітер абсурду, який льодянить душу. Раптом виявляється, що немає вищої свободи, свободи бути. Смерть стає єдиною реальністю, тому що в мене немає свободи продовжити буття. Та й яка свобода, якщо в мене немає вічності?!

Камю пише: «Абсурд розвіяв мої ілюзії: завтрашнього дня немає. І відтепер це стало основою моєї свободи». Так, уся справа в тім, щоб пробудитися від сновидінь повсякденності, прийти до розуміння свободи як свободи дії. Значиме філософське есе Камю «Бунтівна людина». Бунт породжується усвідомленням побаченої безглуздості, усвідомленням несправедливої долі людської. Бунт воліє, щоб скандальний стан світу припинився. Мета бунту – перетворення. Проблема одначе в тім, що перетворення передбачає дію, яка вже завтра може привести до вбивства. А бунт не може знати законне воно чи не законне. Тому свої дії бунт повинен узаконити, досліджуючи себе. Людина – єдина істота, яка відмовляється бути тим, що вона є. І проблема у тім, щоб знати, чи не може така відмова привести лише до знищення інших і самого себе. Тому бунт повинен сам себе дослідити, а досвід двох століть його історії дозволяє це зробити.

Для Камю важливо зрозуміти, хто є бунтарем. Це людина, яка каже «ні». Раб довго мовчав, поринувши у розпач. Однак несподівано бунтар робить рішучий крок, говорить «ні»!, відштовхує те, що гнобить його індивідуальність. Він сам встановлює межу, до якої він згодний терпіти гноблення. Раб, який доти жив компромісами, раптом впадає у непримиренність: «Все або нічого». Саме в цьому есе Камю хотів показати реальність логічного злочину, характерного для нашого часу, часу панування ідеологій. Знаменно, що ідеологія не визнає тільки чужих. І тут виправдане вбивство, оскільки уособленням влади виступають нігілізм і абсурд. Якщо людина визнає беззмістовною і несправедливою людську долю – вона бунтує. Бунт – це справа людини, яка вже знає, яка твердо усвідомлює свої права. В бунтарському пориві страждання набуває характеру колективного існування. Зло, яке пережила одна людина, стає чумою, яка заразила усіх. Людина перестає бути одинокою, вона виявляє у собі причетність до загалу. А тому: «Я бунтую, отже, ми існуємо».

Камю визнав істинність визначення Філотея О’Недді: “Свобода – це страшне слово, написане на колісниці бур”. Всі бунтарі прагнули свободи, але припускали, що тимчасово, заради справедливості, можна відмовитись від свободи. Чим більш тотальним бачилось бунтарям звільнення, тим більшими ставали жертви. Будучи безпосереднім свідком подій 1930-50-х років, Камю це помітив. Так, прагнення більшовиків звільнити від експлуатації народи Росії привело до десятків мільйонів жертв. Це – очевидне протиріччя, і воно полишає революціонерів щастя і надії. Аналізуючи революційний рух, ми побачимо в ньому відчайдушну і криваву спробу утвердити людину наперекір тому, що її заперечує.

Камю упевнений, що весь, так званий революційний рух, у Європі ХІХ ст. був лише чередою бунтів. Те, що називали звільненням роду людського, було лише спробою самоутвердження людини. Дійсно, якби один-єдиний раз справжня революція відбулась, то історії більше не було б, а була б блаженна єдність і вгамована смерть. Саме до цього і воліє дійти революція ХХ ст.





залишити коментар
Сторінка12/18
Дата конвертації03.09.2011
Розмір3,49 Mb.
ТипКонспект, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18
отлично
  3
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх